Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
Коні спинились, засмикані віжками. М’яко гупнули на вогку землю візникові постоли. А руки відхилили край килима, що будою накривав візок.
— Агов, чорноризче бородатий, годі вже тобі куняти. Ви-лазь-но мерщій! — гукнув візник,— Ке сюди-но! Так. Лізь на коня. Вам-бо щодня свято: вночі спите, а по акафістах — медами-винами підкріпляєтесь. А нам, смердам, одно знай: роби та й роби! Най же хоч раз в життю на подушках під килимом і я собі попаную. А ти замість мене за погонича коням ставай. Ну, рушай...
Чернець — ані слова з уст. Тільки ж на коня не сів, як було те при «гусинці» в звичаю, а чвалає пішечком, провадячи передню пару коней за вуздечки, немовби не смерда везе, а самого князя-переможця.
Так і їхали, аж нагнав їх світанок.
Солодко виспався смерд. На шовкових подушках вилежав боки й чортицю, що в нього вступила, гарно приспав. Й так йому заспівати кортить, що непереливки, таж:
— Ех! На скотього бога! Заприсягне чернець бородатий, що я п’яний був. П’яний погонич при конях... є, ні... Ще маю розум в голові...
Виглянув щілиною під килимок. Дивується: сам своєму вигідцю не вірить. Де ж бо: їде, на подушках вивернувшись, під килим прохолода приємна вливається, над водою імла прозора, мов завіса на ігрищах кощунників та ігреців княжих підноситься; слухає, як над заводями Дніпровими чайки кигикають й так високо в небо влітають, що аж зорі небесні крилами своїми одну по одній гасять. А під серцем щось солодке смокче...
— От так вигідця нечуване!.. Чи ба...
А чернець бородатий човгає собі при конях, помалу, крок за кроком. До блідих зірок усміхається та на сон денний кожну окремо благословляє. Кущі придорожні, що ряси його чіпляються, знаком хреста значить. Тонкі пальці, мов з воску відливані, вервицю тримають, а тихі слова молитов з уст на бороду, мало просивілу, падають. Тільки не чує їх візник під килимом: така-бо густа й кучерява та борода, що не тільки слово, а й птах би з неї не вимотався.
Темним мереживом на порожевілім небі закреслились дерева. До міста стольного від Княжого Звіринця потяглись люди кінно й пішо. Дичину та мед золотий, маківки та й овочі стиглі на княжий стіл святочний — на Спаса звозять. І бачить візник-погонич: низенько, з превеликою пошаною кланяються всі зустрічні ченцеві. І не тільки люди посполиті, смерди, хлопи та ратаї прості, але ж он і боярин з коня спішився й під благословіння ченцеве підходить.
І злякався погонич. Душа в ньому змаліла, під серцем так засмоктало тривогою, що та вбога душа мишею переляканою шуснула, немов з тіла вирватись була радніша.
— І ніхто ж не сказав мені, що чернець от такий значний! Ах, турія ж моя голова. І чого ж я, дурень, сам в таке лихо впросився?
Та в ноги Теодосієві:
— Омана бісівська розум затуманила... Не винен я, от-ченьку, не винен!
А ігумен його лагідненько з пороху підводить:
— Таж знаю, брате, знаю. Ось, у церкві будемо, то й битимеш там поклони. А на свято днешнє, на Спаса будеш гостем нашим, і акафіста послухаєш, і медів наших покуштуєш.
Нічого не тямить слуга княжий, що з ним діється. Радів би, так сором душу заливає й щось у грудях, під ложечкою шкрябає: сльози по червонім обличчю течуть, а воно само сміється. Та опанував собою й впросився, що до сповіді з ченцями приступить, щоб на щедре свято Спасове хліб ангельський з братьми розділити й душею умитою «в бані па-кибитія» Христове свято зустрінути...
В притінку тихої церкви золотою квіткою сяє вічне світло лампади. Пахне відгуком відлетілого кадильного диму. Тремтить флюїд каяття й молитви. Чернецтво чорними тінями пересувається нечутно, підходячи до свого пастиря-ігумена, йому по черзі в гріхах сповідаючись. А за ними у куточку, в застумі, стоїть княжий слуга, тінню присмерковою, як жінка — хусткою, загорнувшись. На серці ж у нього — такий сум смертний, так усього холодом і обвіває. Зацитькати того суму не можна. Одно: втекти! Так ноги не слухають, кроку ступити не може. Аж власні руки кусав би з розпачі, плакав, голосив би, як на похоронах боярських жінки-голо-сільниці виводять. Так от же, й голосу відвести не може, слова вимовити не годен. Кожен крок, що наближає його до отця ігумена-сповідника, немов до лютої смерті його наближає. Кожне побожне зітхання братів, що коло себе вчуває, вщерть наливає серце болістю нестерпною. Відчує одно: краще вже вмерти відразу, як до сповіді тієї приступати! Бо ж — напевне чує — вже нема в нього душі, тільки збудьок маловартний лишився...