Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
— Відвезіть мене туди…
Анрі подумав про «Грайливих лялечок» тому, що клуб містився на відшибі, майже за містом, а комісар пішов сьогодні до «Дівчат у червоних панчохах».
Їхали хвилин із п'ятнадцять понад крутим берегом моря. Анрі бачив вогні кораблів, що стояли на рейді, чув шум прибою, та море і зіркова далечінь не заспокоювали.
Нічний клуб «Грайливі лялечки» маячив у парку поблизу берега — чотириповерховий білий будинок з освітленими вікнами. Поруч — стоянка автомобілів.
Анрі вийшов з таксі і впевнено попрямував до скляних дверей, за якими стовбичив швейцар у форменому кашкеті — кремезний чолов'яга, справжній викидайло, якими і уявляв собі Анрі людей подібних професій. Швейцар глянув на Савіля підозріло й не одступив з дороги.
Анрі, удаючи трохи підпилого, зупинився і сказав упевнено:
— Ти що, не впізнаєш? А-а… — засміявся, — я поголив бороду, і ти справді не можеш упізнати мене… — Витяг із кишені банкнот. — Але ти завжди впізнаєш це і напевно знаєш різницю між десятьма і п'ятдесятьма франками. Слухай, старий, чи є у вашому домі свіжинки?
Анрі підморгнув швейцарові, той жадібно зиркнув на п'ятдесятифранковий банкнот, але не взяв. Савіль спробував пригасити його підозру:
— Я ж старий клієнт!
Швейцар завагався, але не зрушив з місця.
— Не можу… Наказано пропускати лише за особливим дозволом мадам.
— Невже? — удав, що не повірив, Анрі. — Раніше ж не було такого. Для чого ці суворості?
— Наче не знаєте: нова партія…
У Савіля загорілися очі: а може, Генрієтта тут? Оговтавшись, пробуркотів:
— Як новенькі, то старим відвідувачам уже й не можна… Де ж справедливість?
Швейцар тільки руками розвів. Анрі знову помахав асигнацією.
— П'ятдесят монет, старий… Недаремно ж я їхав сюди!.. І таксі відпустив.
Швейцар лише похитав головою. Анрі заховав гроші. Хотів уже йти, та затримався, запитав, наче ненароком:
— І гарні є серед новеньких?
Швейцар хтиво підморгнув.
— Приходьте через місяць.
— Через місяць… через місяць… — відкопилив губу Савіль.
— Не пошкодуєте! Кажуть, лялечки із самого Парижа, мсьє, — довірливо мовив швейцар, та, зрозумівши, що бовкнув зайве, одразу похопився: — Але точно не знаю… Точно не знаю…
У Савіля перехопило дух: Генрієтта тут! Але ні про що не став розпитувати, аби завчасно не насторожити швейцара.
— Ех, — мовив розчаровано. — Була така нагода…
Повернувся і ледь не наштовхнувся на кремезного чолов'ягу. Постояв в освітленому квадраті перед під'їздом. Звичайно, зробив помилку, відпустивши таксі: до центру міста з десяток кілометрів, а вільну машину хіба тут знайдеш?
Чекати?
Годинник показував початок першої, і Анрі потихеньку рушив уздовж берега, сподіваючись на попутну машину. Зрештою, яке це має значення — все одно через півтори-дві години дістанеться до готелю.
Йшов, не уявляючи, Ц}о робиться у «Грайливих лялечках».
… Грейт, ледь не зіткнувшись з Савілем, спочатку подумав, що йому приверзлося: той самий француз, якого він бачив разом із поліцейським агентом. Полковник отетерів. Значить, кінець, у клубі облава! А може, поки не пізно… Тільки чому грає оркестр? Оглянувся — клятий француз іде повз стоянку автомобілів.
— Ей, ти! — гукнув швейцара. — Чому пустив цього?.. — І вказав на Савіля.
— Що ви! — образився швейцар. — Я тут не перший день і знаю порядок. У мене не пройде жодний сторонній…
— Але ж ти розмовляв з ним… Про що?
Швейцар знизав плечима.
— Ні про що… Ну, про дівчаток. Рекомендував йому навідатися через місяць, коли об'їздять цих француженок.
— Ти!.. — видихнув люто полковник, взявши швейцара за барки. — Ти знаєш, що наробив? Це ж поліцейський шпиг, нишпорка… Мадам Блюто спустить із тебе три шкури!
Швейцар відвів руки полковника:
— Але ж, — мовив рішуче, — я бачив, француз пішов пішки. Він ще недалеко і…
Полковник думав кілька секунд.
— Дожени! І того… Тільки тихо!.. Візьми з собою Жозефа.
… Анрі почув, що його наздоганяють. Якісь люди йшли швидко, не криючись, голосно розмовляли й курили. І все ж, про всяк випадок Анрі зійшов з дороги, причаївся за деревом над кручею.
Ті двоє наблизилися до дерева, і один раптом сказав:
— Він тут!
Другий попрямував до Савіля.
— Ти чого не розплатився, паршива свиня? Тікати надумав?
Савіль упізнав швейцара.
— Ви ж не пустили мене…
— Не бреши!
Другий зайшов йому за спину. Анрі хотів проскочити на дорогу, та швейцар ударив його в обличчя. Савіль заточився, і тоді другий різко пхнув його ногою в живіт. Відчуваючи, що падає у прірву, Анрі замахав руками, аби втриматися, та тіло переважило, і він закричав у відчаї, вдарився об щось плечем, потім головою. Біль пронизав його — Анрі простягнув руки, щоб затриматися, та обідрав пальці. Ще раз вдарився коліном, побачив море, біль знову пронизав його, — і все…