Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Вони, звичайно, розуміли, що склади можуть бути різні: з фуражем, боєприпасами, пальним, речовим, інженерним або навіть хімічним майном. Але можуть бути і з продуктами. Напевне, вірогідність останнього припущення здалася зголоднілим бійцям найбільшою, і капітан швидко схопився на ноги.
— Ану де? Далеко?
— Та кілометрів два звідси.
Вони скоро знялися з місця, поминули дубнячок, потім обійшли по краю вибалочка, перетнули мокруватий Лужок, знову позалазили в колючий густий чагарник і, не виходячи з нього, по команді Волоха усі разом стали. Крізь гілля вільшняка було видно, як по вибоїстій розбитій дорозі в негустий сосновий лісок повзли семитонні «б’юсінги», десь там вони розвантажувались і котили швидко вниз, мабуть, по нову партію вантажу.
Капітан зразу ж сів, де стояв, витяг із-за пазухи бінокль. Розвідники опустили носилки з Фіхом.
— Ох ти, що там навернуто. Оце так-так! — здивувався капітан. — Дротом обносять, так, так. А підходи загалом непогані. От би, коли смеркне… На, поглянь, — сказав капітан, передаючи бінокль Івановському. Лейтенант знайшов серед безлистого гілля прогалину, навів у напрямку лісу бінокль. Виразно побачив, як там розвантажували машини. Працювали, здається, полонені, неподалік од них стовбичили темні постаті в довгих шинелях з гвинтівками в руках. Під високими соснами на пагорку витяглися довгі громіздкі ряди зелених і жовтих ящиків. Трохи раніше складені стоси були вже накриті і обв'язані брезентом.
— Цікаво, що? — розмірковував капітан. — Та однаково. Влаштуємо фейєрверк на всю Смоленщину. Рукавицин, у тебе є протитанкова граната? Добре! А тол ти ще не викинув, Погрібняк? Ракети потрібно теж підготувати. Згодяться.
Він зразу ж у вільшняку склав свій імпровізований план нападу на склад, розподілив завдання поміж вісьмома стомленими, голодними людьми. Із пораненим залишив спочатку двох бійців, а потім одного Рукавицина. Своїм заступником призначив його, Івановського. Вирішили виступити, як тільки трохи смеркне.
— Веселенька буде ніч! — радів капітан, розтираючи померзлі руки. — Закурити б зараз, та нема чого.
3
...
Мабуть, краще буде висадити склад у повітря. Під дротом протягти заряд із шнуром, покласти під стоси. Вартового заманити в інший бік — як це зробити, Івановський знав, колись учив капітан Волох. Є кілька способів. Краще б, звичайно, вартового зняти взагалі, та коли об'єкт великий, вартових буде кілька, всіх не знімеш.
Так міркуючи, Івановський повільно спускався на лижах з непомітного вночі пагорка. В засніженій темряві взагалі не видно було, де пагорок, а де вибалочок, він тільки відчував це по вазі лиж на ногах, які то важчали, і тоді виникала потреба допомогти собі палицями, то легше бігли по снігу. Лейтенант весь час рухався на південь, час від часу перевіряючи напрямок по компасу. Праворуч, у туманній імлі, то наближаючись до лижні, то віддаляючись од неї, вигиналася все та ж річечка, яку він пізнавав іздалеку по нерівному шнурочку чагарника на її берегах. Ліворуч до неї збігали схили невисоких у згірочків, які доводилося перетинати лижникам.
З'їхавши ще з одного схилу, Івановський зупинився. Лижі затріскотіли в сухих стеблах. Лейтенант став роздивлятися на всі боки, щоб якось об'їхати це місце. Ззаду під'їжджали й спинялися один по одному його бійці.
— Ну як? — спитав голосно лейтенант.
Тут, здається, вже ніхто не міг їх почути.
— Угрілися, лейтенанте, — важко дихаючи, відповів Лукашов; біла пара валила від його дебелої постаті.
Судник схопив у жмені снігу і, зіпершись на палиці, почав його їсти. Незабаром під'їхали Хакімов і Краснокутський; ще хтось спускався по схилу.
— Дзюбін! — покликав лейтенант.
— Іде, здається, — не одразу відгукнувся голос із сутінків, і він подумав, що коли замикаючий тут, значить, усі в зборі, можна рушати далі.