Над планетою — «Левіафан»
- Автор: Бедзик Юрий Дмитриевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над планетою — «Левіафан»». Краткое содержание книги:
Пригоди Ріхтера, складні перипетії його особистого життя, пошуки шляхів до правди й становлять динамічне тло цієї повісті.
— Пробачте, так про що ви? — стряхнувши з себе задуму, озивається вдавано привітним тоном Ріхтер. — Про насильницькі дії, здається.
— Даремно іронізуєте, пане інженер, — поволі втрачає терпець Штраус. Притиснувшись широкими грудьми до столика, він говорить майже в лице Ріхтерові. — Часом доводиться бути різким… Але головне — мета, якій ми служимо.
Голос Штрауса зміцнів, очі ніби розширились, стали зіркішими. Це була сильна людина, сильна в своїй наполегливості, в умінні долати перешкоди, рватися до мети. І, дивлячись на нього, Ріхтер мимоволі подумав, що, може, За інших умов він, Ріхтер, і не витримав би у двобої з цим фанатиком. Був час, коли Ріхтер захоплювався ідеями германізму, ночами зачитувався «Сагою про нібелунгів», марив подвигами Зігфріда. В його маленькій дитячій кімнаті висіли вирізки з ілюстрованих журналів, що зображували древніх тевтонців: м'язисті торси, ведмежі шкури на бронзових тілах, шоломи з страхітливими рогами, важкі мечі. Особливо він пишався літографією: «Германські воїни в бою з легіонами Барона», що прикрашала простінок між вікнами. І ще він любив подовгу дивитись на статую німецького юнака в них у школі, про яку вчитель Шредер казав, що «втілена в ній могутність статі повинна викликати дрож насолоди в кожній німецькій душі». Хлопці, як правило, влаштовували біля кам'яного нібелунга таємні перекури, дівчатка ж, навпаки, немов усвідомлюючи свою безборонність перед силою «германської статі», проходили повз скульптуру з соромливими рум'янцями на щоках.
«В ньому є щось від нашого шкільного германця, — подумав Ріхтер. — Тільки волосся не арійське. І руки дещо задовгі». Він спинив погляд на кістлявих, вкритих неестетичною поростю руках чорнобрового. Той, упіймавши його погляд, закусив губу.
— Здається, ваш батько загинув на Східному фронті?
— Так. Під Нарвою.
— Росіяни вважають нас варварами, але якби ми підрахували всі німецькі могили на їхній землі… та й не тільки на їхній.
— Африка, наприклад, — втомлено посміхнувся Ріхтер, в душі якого прокинулося почуття жалю до чорнобрового.
Надто обмеженим він був, надто недалеким. Він міг проголошувати патетичні слова, але мозок його нездатен був породити жодної переконливої думки. Ось і зараз: нащо ці балачки про німецькі могили? Ріхтерові пригадався хронікальний фільм часів війни, який показували у їхній школі: африканська пустеля, і на жовтому тлі барханів — монотонні ряди хрестів з німецькими касками. Здається, ще тоді, в шостому чи сьомому класі, Ріхтер уперше подумав: для чого вмирати на чужій землі? І хто їх примусив іти так далеко в Африку?
— Дамо спокій нашим загиблим товаришам, — сказав Ріхтер, спершися чолом на руку. — Що ви хотіли від мене?
Штраус трохи знітився.
— Насамперед ваше співробітництво з росіянами… Воно завдало нам чимало прикрості, особливо ота історія з російським газом… — На обличчі Штрауса проступила розгубленість, щось близьке до розчарування. — Ми хотіли застерегти вас, зробили все можливе…
— Справа російського газу вирішена остаточно! — заявив холодно Ріхтер.
— Так, так, — квапливо згодився Штраус. — Хай буде російський, німецький, китайський, — який хочете. Йдеться про принцип… тобто про сам корабель…
Відчувалося, що Штраус поступово наближається до головної мети розмови.
— Який же принцип?
— Ми не можемо погодитися з думкою, що наша промисловість буде весь час лімітуватися якимись там закордонними примхами.
До Ріхтера ще не дійшов плутаний зміст Штраусових слів, але він уже знав наперед, що цей тип напиратиме на одне: секрет доктора Браузе. Нікуди від нього не втечеш.
Штраус говорив м'яко, намагався бути іронічно-поблажливим, делікатним. Тему «флегматизованого водню» зачепив так, ніби й на думці не мав переконувати Ріхтера в неслушності його позиції, тим більше виривати у нього гемонську таємницю. Він добре знав непоступливість пана конструктора, навіть відчував деяку пошану перед його твердістю.
— Нам добре відомо, що всі документи доктора Браузе у вас, — сказав він меланхолійним голосом, в якому не відчувалося ні докору, ні погрозливості. — Можливо, доктор Браузе, який приятелював з вами, передав вам свої папери від щирого серця. Геніальний вчитель і геніальний учень могли легко знайти спільну мову. — Штраус з коректною ввічливістю посміхнувся і одразу ж заговорив далі, щоб затушувати фарисейський відтінок свого комплімента: — Секрет доктора Браузе — ваша власність. Ми визнаємо ваше право на нього і не ставимо його під сумнів.