Лис та інші детективні історії.
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Карпатська вежа
- ISBN: 978-966-8269-37-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Лис та інші детективні історії.». Краткое содержание книги:
Інші детективні історії об'єднані одним головним героєм — слідчим Правиком, який, шукаючи злочинні сліди, водночас шукає сенс життя, міру справедливості і милосердя.
— Цікаво. Розкажіть.
— Що розказувати? Не знає чоловік, де знайде, а де втратить… Може, вип'єте з дороги компоту з грушок і винограду? — жінка дивилася такими зичливими очима, що відмовитися було неможливо.
— Тільки без цукру.
Напій трішки зняв його напругу. Але що далі питати, він не знав. З кухні вона принесла коржики, притрушені цукровою пудрою. І знову примостилася на кушетці, погладжуючи руки. Він хрумав коржик і запивав компотом, боячись підвести на неї очі. В якусь мить здалося йому, що бачив себе збоку: прийшлий чоловік відсторонено сидить у чужому домі, відсторонено потягує кислуватий компот і мовчить. І не знає, що він хоче почути чи побачити. І що далі робитиме. З такою невпевненістю дивишся на свою стару фотографію чи на близьку людину, яку давно не бачив. Крихти сипалися на коліна, він збирав їх і підносив до рота.
— Може, скинете плащ? — запитала господиня.
Сама підвелася, допомогла зняти плащ і поклала його збоку на кушетку. Простягла рушничок, щоб стер цукор з пальців. І всміхнулася підбадьорливо. Йому здалося, що якби вона зараз запропонувала йому роззутися і прилягти трішки подрімати, він би не перечив. Через пучки пальців, через кінчики волосся, через очі й дихання виходила з нього, покидала його напруга, жорстка сила, яку весь час він тримав у кулаці.
— Що розказувати? — якось аж співучо повторила жінка. — Сім років мак не родив — і голоду не було. А ми того не трималися. Бо так кортіло, щоб і тобі велося в нитку… Я четверо дітей коло няня на ноги поставила. Без мамки. А пак своїх почала плекати. У цій хижці, з глиняною підлогою. Ми в одній кімнаті, а свекор із свекрухою в другій…
Батько чоловіка мав тут шмат землі, двадцять на п'ятсот метрів. Садовину і виноград возами возили, до Львова провадили. Прийшла постанова — усе відрізали, роздали на ділянки і дачі. Для молодої сім'ї клаптика не вистачило. Доля якось їх оминала з самої молодості. Маруся на хлібокомбінаті вагонетки вантажила, руки досі ночами горять. Василь розвозив балони з газом, поки один не вибухнув. Так і не вернули йому права, контуженому. Пішов чорноробом. Змагалися на власну хижку. Та тих грошей стягалося хіба на колибу.
А жила в родині легенда. Буцімто ще за чехів за монастирем золото шукали, копали берег, в коритах промивали рінь. Дідо помагав шукачам. Потім геологи з Праги приїхали, бурили землю. Казали дідові, що обов'язково повернуться сюди на розробки, щоб він ті свердловини пильнував. Та війна все скаламутила. А визволителі вдосталь мали золота на другому кінці країни. Що з цими крихтами марудитись? Фіглі поза фіглі, прийшло Баникам (за прізвищем чоловіка) на гадку пошукати свій клондайк, бо тут руками заробити не вдавалося.
В Якутії племінник працював головним лікарем із дипломом медбрата. Покликав: приїжджайте, якути робити не люблять, за три роки машину заробите. Приїхали, три дні в готелі жили. Скінчилися гроші — продавали привезений часник. За півкілограма день жити можна. Місцева валюта. З півроку крутилися на прихваті, то одне, то друге. Новачків кадровики пропускали через густе сито. Золото ж!
Потім Баників скерували на копальню «Пелікан». Копальні розподілялися на артілі, об'єднувалися в комбінат. Ціла Якутія — гігантський золото- й алмазодобувний комбінат. Гадали, що потрапили на чужину, а тут скрізь українська й закарпатська бесіда. Добрі вісімдесят відсотків — українці, решта молдавани, прибалти, росіяни. Якути — здебільшого начальнички, комірники, прибиральники. Та й спирт їм працювати заважав. Українці ж гарували, як звірі. Через це партнери їх і недолюблювали.
День і ніч рипіли драги, добувалося золото. Працювали за себе й «за того парня». Бригади ущільнювалися, освоювалися суміжні професії. Вихідний — лише неділя. Протягом зміни робітник намивав добрих півкілограма золота. Але щоб добути один грам, доводилося перелопатити три тонни породи. Василь працював у фельдохороні, Маруся — приймальницею. Скільки самородків пройшло через її руки — «ензушок», дрібних, як воші, і завбільшки з яйце.
Як мозолили, так і заробляли, — багато. Будь-яке авто можна було взяти в кредит, та кожен рублик тиснули, відносили до ощадкаси. Усе на будинок в Мукачеві. Українці й на вічній мерзлоті залишалися землеробами — на 50-градусній спеці і 70-градусному морозі. В дощатих лотках над землею вирощували добірну картоплю, в теплицях — огірки, помідори, капусту, цибулю, редис. Це обмінювалося на апельсини, корейські яблука, марокканський виноград, кубинський ром, балики. Ікру носили відерцями. Чого тільки душі не забаглося — все там було в крамницях. Постачали золотий край по-золотому, щоб люди трималися роботи й не крали. Спробуєш заховати крихту золота — 10-І5 років в'язниці. Подруга лише хотіла показати злиток доньці з вікна — дістала п'ять років. Золото призначалося не людям, а імперії, що потребувала гігантського валютного запасу.