За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Для української сторони рівновага вичерпалася ухваленням остаточного рішення про збройний зрив на Третій конференції ОУН у лютому 1943 р. Деякі дослідники вважають, що саме ці постанови стали визначальними у проведенні антипольської акції на Волині. Проте їх аналіз не дає підстав для таких тверджень. Ставлення конференції до поляків було подвійним. З одного боку, підтверджувалися постанови Другої конференції: «На відтинку поневолених народів сучасної Європи, зокрема її сходу, змагаємо до ліквідації дрібних неістотних спорів в ім’я національних революцій, проповідуємо і організуємо спільний фронт поневолених народів для боротьби проти імперіялізмів і проти поневолення під гаслом свободи народів і людині». З іншого боку, є застереження: «Стоячи на становищі побудови національних держав всіх народів на їх етнографічних територіях, український нарід протиставляється і протиставлятиметься всім спробам народів, в сучасний момент поневолених німецьким або московським імперіалізмом, /.../ загарбати в цілості або частинно українські землі та поневолювати Україну». Жодних звернених спеціально проти поляків постанов не знаходимо. Тим паче немає якихось указівок щодо їх винищення.

Але в польській історіографії поширена теза про наявність у рішеннях Третьої конференції антипольського контексту, що загалом мало би пов’язати розгортання боротьби перших відділів УПА з початком антипольських акцій на Волині 1943 р. Головні складові цієї тези полягають ось у чому: у лютому на Третій конференції ОУН ухвалено рішення про антипольську акцію, у березні на виконання рішень конференції відбувається відхід української поліції у підпілля, а відтак і перші випадки масового знищення польського населення. При цьому використовується емоційний аргумент ― до лав УПА влилися поліцаї, що мали досвід масового знищення євреїв, який і використали проти поляків.