Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
«Невже Енгельбрект на боці Бейлі?» майнула в мене думка.
— Я не можу послати таку радіотелеграму, — відповів я.
— Чому?
— Бо я вірю тільки тому, що бачив своїми очима. Дія повітряних кульок мені невідома.
— Ах, он як! Ви не вірите мені? Ну гаразд, я дам вам змогу переконатися. Це мені коштуватиме недешево, та вашим товаришам ще дорожче.
І, звернувшись до Люка, він додав:
— А телеграму ви все-таки пошліть від імені Калименка. Обійдемося і без його згоди!
— Але я протестую!
— Скільки хочете… Ходімо звідси. Я стояв не рухаючись.
— Хочете, щоб я арештував вас?
Я був у його руках. Арешт нічому не допоміг би, а я ще можу завдати Бейлі шкоди, якщо залишусь на волі. Довелося підкоритись.
Телеграма була відправлена і прийнята. Деякий час гармати мовчали: мабуть, командування зв’язувалося з Москвою. Але наступного дня гармати знову загриміли. Один снаряд розірвався біля підніжжя кратера. Бейлі вирішив, що рискувати більше не можна, і наказав дати «наочний урок». Знову була надіслана радіотелеграма, яка попереджала цього разу, що містер Бейлі «розрядить» одну мільйонну частину запасів своєї повітряної зброї, щоб переконати ворога і весь світ, яку дію викличе вибух цілого містечка.
На західний схил кратера викотили кілька бочок, наповнених безневинними на вигляд блискучими кульками. Всі люки були щільно зачинені. Бейлі запросив мене і Нору спостерігати за дією вибуху з невеличкого віконця, зробленого в скелі недалеко від її вершини. У віконці було вставлене скло товщиною в п’ять сантиметрів.
— Ну, полюбуйтеся самі, — сказав він, — як діють мої кульки.
— Поки що вони спокійно лежать, хоч температура повітря лише дванадцять градусів нижче нуля, а атмосферний тиск навіть нижчий за звичайний.
— А ви хочете, щоб кульки вмить вибухнули. Тоді нам не пощастило б винести їх назовні. Енгельбрект винайшов речовину, яка уповільнює випаровуваність і вибух. Почекайте трохи…
— Але якщо так, то чому ж запобіжною речовиною ви не осумкуєте всі кульки?
— Ніяка речовина не допоможе проти жари, що розвивається вибухом артилерійського снаряда. Он дивіться, починається!..
Справді, я побачив, що кульки, які лежали зверху, почали ніби диміти. Незабаром бочки вкрилися хмарою пари. Ця хмара збільшувалася з надзвичайною швидкістю, застилаючи весь простір перед нашими очима.
— Це ще не вибух, — сказав Бейлі, — це тільки випаровування запобіжної оболонки. А ось… — Але він не встиг договорити.
Щось тріснуло, бухнуло, і я втратив свідомість.
…Коли я розплющив очі, то побачив над собою небо, на якому хмари крутилися і розривалися, як у страшенному вирі. Від зовнішньої стіни нашого приміщення не залишилося й сліду. Весь верх також знесло, причому порив урагану був такий великий, що на нас, на наше щастя, не впав жоден камінь — їх понесло, як солому. Поруч зі мною лежала Нора, а коло задньої стіни — Бейлі з розбитою головою. Під ним розповзалася калюжа крові.
Я глянув на гірську долину і не впізнав її. Від лісу не залишилося й сліду. Дерева були вирвані з коренем і занесені невідомо куди. Гірські шпилі і навіть цілі вершини були зірвані. Прямо переді мною між горами відкрилася нова долина, за якою видно було безкраю снігову пустелю… Там ще вирував вітер, але навколо нас було досить тихо.
Я спробував сісти. Все моє тіло боліло і нило — набагато сильніше, ніж того дня, коли мене втягнув вентилятор. Я ще раз подивився на Бейлі. Рот його був напіввідкритий, очі оскліли. Він був мертвий. Тим краще!.. Він сам приготував собі смерть.
Я нахилився до Нори і почав приводити її до пам’яті. Вона була неушкоджена, але знепритомніла. Мені довелося чимало поморочитися з нею. Штучне дихання не повертало її до життя. Я вже зовсім втратив надію на щасливий кінець, коли згадав про спосіб відновлювати биття серця частим постукуванням кулака в ділянці серця. Це допомогло. Пульс підсилився, і Нора, нарешті, розплющила очі.
— Як ви себе почуваєте? — запитав я.
— Дякую вам, нічого. Де містер Бейлі?
— Убитий, — відповів я, не приховуючи своєї радості.
Та в цю мить я почув позад себе хрип. Слідом за цим Бейлі глухо промовив:
— Хай йому чорт!.. Я, здається, перестарався.
Він почав совати руками по підлозі.
— Я не можу підвести голову, — глухо сказав він. — Допоможіть мені.