Відкрите суспільство та його вороги

Гадаю, що цю програму можна з повним правом охарактеризувати як тоталітарну. І вже напевно, вона заснована на історицистській соціології.

Але чи це все? Чи немає інших рис Платонової програми, елементів, що не є ані тоталітарними, ані заснованими на історицизмі? Що ми можемо сказати про Платонове палке стремління до Добра і Краси, про його любов до Мудрості й Правди? А його вимога про те, що правити повинні мудрі, філософи? Як же бути з його сподіваннями зробити громадян його міста доброчесними і водночас щасливими? І з вимогою того, що держава повинна спиратися на Справедливість? Навіть ті, хто критикує Платона, вважають, що його політична доктрина, попри певні тотожності, чітко відрізняється від сучасного тоталітаризму саме з огляду на ці його цілі: щастя громадян, панування справедливості. Р. Кроссман, приміром, про чиє критичне ставлення до Платона можна судити з такої репліки: «Платонова філософія — це найлютіша і найзмістовніша атака на ліберальні ідеї, які висувала історія»2, схоже все-таки вірив у Платонів намір «побудувати досконалу державу, в якій кожен громадянин буде по-справжньому щасливий». Ось ще один приклад. Джоуд, що розглядав схожість між Платоновою програмою і фашизмом, все-таки запевняє, що між ними є фундаментальна різниця, оскільки в Платоновій ідеальній державі «простолюдин... досягає такого щастя, яке відповідає його природі», а також тому, що така держава побудована на ідеях «абсолютного добра і абсолютної справедливості».

Попри ці аргументи, я вважаю, що Платонова політична програма, зовсім не будучи морально вищою за тоталітаризм, в головному тотожна з ним. На мою думку, заперечення проти цього погляду засновані на давньому і з глибокими коренями упередженні на користь ідеалізації Платона. Те, що Кроссман чимало зробив для того, щоб виявити і розвіяти таке ставлення, видно з його зауваження: «Перед Великою війною... Платона... рідко звинувачували у реакціонізмі, у рішучому несприйнятті усіх принципів лібералізму. Навпаки, його якомога возвеличували... не поєднували зі щоденним життям, наголошуючи на його мрії про абстрактне Місто Бога»3. Втім, сам Кроссман не уник цієї тенденції, так чітко ним же сформульованої. Цікаво, що таке сприйняття Платона існувало так довго попри той факт, що Гроут і Гомперц вказували на реакційний характер певних доктрин, викладених у «Державі» та «Законах». Але й вони не побачили всього підтексту цих доктрин. Вони анітрохи не сумнівалися в Платоновому гуманізмі. І на їхню критику або не зважали, або тлумачили її як невдалу спробу оцінити і збагнути Платона, котрого християни вважали «християнином до Христа», а революціонери — революціонером. Такий прояв цілковитої віри в Платона й досі, безперечно, домінує, тому, наприклад, Філд гадає за потрібне застерегти своїх читачів, що «ми зовсім не зрозуміємо Платона, якщо вважатимемо його революційним мислителем». Звісно, це дуже правильно, але було б зовсім недоречним, якби не широка популярність тенденції робити з Платона революційного мислителя або принаймні прогресиста. Втім, і самому Філду притаманна подібна віра в Платона, бо, коли він провадить, що Платон перебував у «рішучій опозиції до нових і згубних тенденцій» його часу, далі з готовністю приймає Платонове свідчення про згубність цих нових тенденцій. Вороги свободи завжди обвинувачували її поборників у руйнуванні. І майже завжди їм вдавалося довести свою простодушність і доброту намірів.