Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
— Я тобі не мама! Любиш кататися, люби й саночки возити! Він, по-твоєму, що, залізний? А ти, як захочеш, і залізного доведеш. Самі розбирайтесь.
І от мій малий тоді на неї не образився — уявляєте? Одне слово, в них окремі стосунки. Дуже особливі, специфічні. Головне, що тут він значно впевненіший у собі, ніж було в Іри. Та саме це і виявилося причиною того, що вся розмова пішла не туди.
— Вов, розкажемо їй? — раптом запитав мене мій малий.
Коли я йшов до Інни, то не збирався їй розповідати про все, що сталось останніми днями. Бракувало ще і її втягати в це діло. І раптом — таке. От поясніть мені, як тепер їй не розповісти бодай щось із того, про що я не хотів розповідати? Він мене просто у глухий кут загнав. Це — з удячності за молоко та цукерки?
Інна дивилася на мене, і мені вже діватися було нікуди.
— У базікала раніше був язик, — сказав я малому. — Потім не стало.
— Що трапилося? — невинним голосочком поцікавилась Інна.
Ну, я про курей і про Свєтку нічого їй не сказав. Тільки про ключі. І про загадку з ними. Тобто про дві пари ключів. А вона — знаєте, що?
Тут же повернула все в інший бік:
— А у вас на подвір’ї нікого іншого не було?
— Кого іншого?
— Ну, когось чужого? Може, другі ключі хтось інший загубив?
Я, звісно, зразу згадав про Ревміра. Бо, якби то були Свєтчині ключі, вони б так довго не валялись. І, мабуть, усі ці думки відбилися на моєму обличчі, бо Інна додала:
— Зробили зі свого маєтку прохідний двір. Люди, навпаки, прохідні двори перетворюють на закриті, як он у комунальному. А ви?..
Жарти їй! Я мало не образився. Але ж ви пам’ятаєте: на дівчат ображатися не можна. Зрештою, сам винен. Сам прийшов та ще й погодився пити молоко з цукерками і з малим. Словом, продав таємницю за цукерки.
— Ну, кажи вже! Що ти все темниш! Уже все одно пропало. Я ж тепер знаю те, чого ніхто не повинен знати. І що це значить?
— Що? — тупо спитав я.
— Що єдиний вихід — зробити мене союзницею. А якщо ні — то я буду надто небезпечна. Невже не зрозуміло?
— Як це — зробити союзницею?
— Це значить, що все тепер спільне. Те, що малий знає, знаємо і ми з тобою. Те, що знаю я, знаєте ви з малим…
— Ти нічого не знаєш, — похмуро перебив я її.
— Даремно ти так! — сказала Інна з докором. — Я знаю багато. Я навіть знаю, куди поділися ключі із сараю.
— Куди? — вигукнув мій малий.
— За кудикіну гору! — в’їдливо відповіла Інна. — Чого це я вам повинна розказувати? Хто ви мені такі? Це ви між собою брати. А мені ви такі самі сусіди, як Ревмір і Агент. Понятно?
— Ну, добре, — промовив я після довгої паузи. — Що ти ще хочеш знати? Запитуй.
— Я нічого не хочу знати. Крім одного. Чи ми спільники в цій справі, чи просто сусіди.
— Ну, спільники…
— Без «ну».
Ну, вп’ялася, як наш Тобік у костомаху.
— Вов, ну чо ти? — втрутився мій малий. — Ну, скажи ти їй!
— Без «ну»! — відповів я йому.
Він заткнув коробочку.
— Будете молока, — солодким голосочком запитала Інна, — чи вже можна прибирати?
— Прибирай, — сказав мій малий.
— Може, Вова ще поп’є? На прощання?
— Я ще не прощаюся, дякую, — відказав я.
Ну, словом, ні для кого не буде сюрпризу, якщо я повідомлю, що все їй розповів.
Коли я закінчив, то чекав, що вона зараз же почне засипати мене запитаннями. А вона сиділа мовчки, сьорбала молоко, заїдала крихітними шматочками оладки й ні на кого не дивилася. Мій малий теж мовчав і дивився на останнього клишоногого ворога роду людського. Я дивився на Інну. Ми чекали на запитання. Натомість Інна простягла руку до вазочки, не дивлячись, узяла останню цукерку — в мого малого серце зупинилось… — і поклала перед ним на стіл.
Після того сталося щось неймовірне. Я всього міг чекати, тільки не такого. Мій малий сказав:
— Дякую.
Уявляєте? Доти я був переконаний, що він цього слова ще не знає.
І знову запала мовчанка.
— Ну, гаразд, — нарешті Інна заговорила. — І що ми будемо робити?
— Шукати, хто краде курей, — уїдливо, як вона, відповів я.
— Це я розумію, — ще більш уїдливо сказала Інна. — А коли ми переконаємося, що то робила Свєтка? Що ми тоді робитимемо? Ревмірові розкажемо?
Я занімів. І вибалушив на неї очі. Оце так запитаннячко! Варто було їй усе розповідати принаймні для того, щоб таке запитаннячко почути. Воно чим цікаве? Тим, що я на нього не знаю відповіді. Я просто про це не думав. Ну, справді: розказати її мамі? Смішно. Підійти до неї й сказати: «Свєтко! Ти більше так не роби!»? Не Ревмірові ж розповідати, їй-богу!