Вбивство п’яної піонерки

…ну, з чим… З млинцями, з цукерками…

…Так, не торгуйся! Давай швиденько, бо твій брат до цукерок — просто як кіт до мишей.

…Ну, це твоє діло. Можеш не встигнути.

— Зараз буде, — повернувшись до зали, кинула вона. — Ходім до літньої кухні.

Я зронив останній погляд на вазу з ведмедями і приречено пішов за Інною. Уже вийшовши в коридор, вона раптом штовхнула мене назад до зали, зайшла, взяла зі столу вазу і виштовхала мене — тепер уже в коридор.

Ну, вона, безперечно, безпардонна. Це — ясно. Та я вже звик і не ображаюся. Тобто переважно не ображаюся. А з іншого боку, ображатися на дівчат — це взагалі нечоловіча поведінка. Я завжди це правило згадую, коли на дівчат ображаюсь.

Інна тільки встигла розлити по чашках молоко, як прийшов малий. Був трохи захеканий, але йшов через подвір’я спроквола, так собі ліниво, ніби спішити йому нікуди, ніби молока він особливо й не хотів, а просто не міг образити дорогих йому людей, яким ковток молока в горлянку не потече, якщо він, Юрко, не складе їм компанії.

Є якісь іноземні слова, щоб називати таку ситуацію. Сидимо втрьох: мій малий, я і моя однокласниця. П’ємо молоко, заїдаємо дуже смачними і свіжими млинцями, цукерками… Усе законно, тільки нещиро, бо ми знаємо щось таке, чого не знає моя однокласниця. І ми не збираємося їй цього говорити. А зовсім-зовсім нещодавно було так само. Тільки не в Інни ми сиділи, а в Іри. І теж були нещирі, бо намагались у неї вивідати якусь інформацію про Свєтку. Якісь такі французькі слова: таке вже було. Чи то «пуркуа па», чи то «сильвуплє»… Не пам’ятаю…

Але я так якраз почувався. А Юрка був безжурний, врівноважений, спокійний… Він не питав дозволу взяти млинця, не казав ніяких там «будь ласка», а просто казав:

— Ін, налий ще півчашечки.

І вона наливала, наче він мав цілковите право так керувати за її столом. Ну, в Іри він поводився зовсім інакше. А з Інною в них якийсь ніби таємний договір. Ніби є між ними щось таке, чого я не знаю. Чи знаю?

Звісно, знаю. Інна була його першою нянькою. Якщо я дбав про те, щоб він якнайшвидше навчився ходити, добре стріляв із рогатки й умів тягати бичків, то Інна йому міняла пелюшки, годувала, вмивала… І все те робила з неймовірним терпінням, яке їй в інших ситуаціях зовсім не властиве. Були навіть випадки, коли він у неї шукав захисту від мене. Щоправда, коли таке траплялось, Інна здебільшого займала позицію нейтралітету. Тільки якщо вже мій малий діставав від мене занадто багато, вона могла сказати:

— Годі вже тобі! Як фашист якийсь, допався до малого.

Цей паразит якось навіть почав їй скаржитися, мовляв, він мене ні за що ні про що… Та, пам’ятаю, вона його дуже різко поставила на місце: