Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
Коли він ішов до виходу з каплиці, ноги його трусились, а шкіра на черепі тремтіла, мов її торкнулися пальці привида. Він піднявся сходами і пішов коридором, вздовж стін якого висіли пальта та дощовики, немов скарані на смерть лиходії, обвислі, безголові й безформні. І з кожним кроком його дедалі більше проймав страх, що він уже помер, що душа його вирвалася з тілесної оболонки, і він сторчголов летить крізь простір.
Підлога хиталась у нього під ногами, він важко сів за парту, відкрив навмання якусь книжку і прикипів до неї очима. Кожне слово стосувалося його! Так воно і є. Бог всемогутній. Бог може покликати його негайно, навіть зараз, коли він сидить за партою, і він навіть не встигне усвідомити, що його кличуть. Бог уже покликав його. Так? Невже? Справді? Його плоть зіщулилась, мовби відчувши поруч пажерливі язики полум'я, та й усохла, охоплена вихором гарячого повітря. Він помер. Так. Його судять. Огняна хвиля пробігла тілом — перша. За нею — друга. Його мозок запалав. Ще одна хвиля. Мозок кипів і булькотав в оселі черепа, який розтріскувався. Язики полум'я пелюстками вириваються з черепа — пронизливі і пискотливі голоси:
— Пекло! Пекло! Пекло! Пекло! Пекло!
Голоси залунали коло нього:
— Про пекло.
— Сподіваюся, він добре вам його втовк.
— Ще й як. Настрашив усіх до смерті.
— Цього вам, хлопці, і треба, і то чим більше, аби не лінувалися.
Він кволо відкинувся на спинку парти. Він не помер. Бог усе ще пощадив його. Він все ще у звичному шкільному світі. Біля вікна стоїть містер Тейт з Вінсентом Героном, вони балакають, жартуючи, дивлячись на похмурий дощ, покивуючи головами.
— Аби лиш випогодилося. Ми з друзями домовились поїхати на велосипедах до Малагайду. Але на дорогах, певно, болота по коліна.
— Може, ще випогодиться, сер.
Знайомі голоси, звичайні слова, тиша класної кімнати, коли голоси вщухли і запала мовчанка, заповнена тихим похрускуванням, як між корів на паші, — це інші хлопці спокійно жували свої сніданки, — вколисали його болящу душу.
Ще є час. О Маріє, прибіжище грішників, заступись! О Непорочна Діво, вирятуй з безодні смерті!
Урок англійської почався зі слухання історії. Королі й королеви, фаворити, інтригани, єпископи, мов німі привиди, проминали за заслоною своїх імен. Усі вони померли і всіх їх суджено. Яка ж користь людині, що здобуде весь світ, але душу свою занапастить? Нарешті він зрозумів: навколо нього розкинулось людське життя, долина миру, де люди-мурашки дружно трудяться, а під тихими курганами сплять їхні мертві. Сусід торкнувся його ліктем, і серце йому здригнулося: відповідаючи на запитання вчителя, він почув у власному голосі супокій смирення і каяття.
Його душа чимраз глибше осідала у бездонний сумир каяття, не спроможна далі терпіти муки страху, і, осідаючи, несміливо возносила молитву. О так, на цей раз його ще пощадять; він покається у своєму серці і буде прощений; а тоді там, во вишніх, на небесах, побачать, чим він спокутує за минулі гріхи — цілим життям, кожною годиною життя. Лише заждіть.
— Усім, Боже! Усім-усім!
Хтось заглянув у двері й сказав, що сповіді в каплиці вже почалися. Четверо хлопців вийшли з класу, і він почув, що й інші ідуть коридором. По серцю війнуло трепетним холодком, немов подув вітерець, і все ж, наслухаючи у мовчазному стражданні, він ніби припав вухом до м'яза власного серця, відчуваючи, як воно затремтіло і зіщулилось, як тріпотять його шлуночки.
Виходу нема. Він мусить висповідатись, викласти словами усе, що чинив і думав, гріх за гріхом. Як це зробити? Як?
— Отче, я...
Висповідатись! Ця думка холодною, блискучою рапірою встромилась у його ніжне тіло. Тільки не тут, не в їхній каплиці. Він щиро визнає все — кожен грішний помисел і вчинок, — але не тут, не серед одношкільників. Він вишепче весь свій сором далеко звідси, в якомусь темному закутку; і він смиренно благав Бога не гніватися, що він не сміє іти до сповіді в їхню каплицю. І в повному упокоренні духа німо благав прощення в хлопчачих сердець довкола. Час минав.
Він знову сидів у каплиці в передній лаві. Пригасле денне світло повільно сочилося знадвору крізь збляклі червоні жалюзі, здавалось — це заходить сонце останнього дня, і всі душі збираються на суд.
— Відтятий я з-перед твоїх очей: це, любі мої юні браття во Христі, слова з Книги Псалмів, псалом тридцятий, двадцять третій стих. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.