Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
А день той гряде, неминуче, неодзовно гряде — смертний і судний день. Людині призначено вмерти, а після смерті — суд. Усім відомо, що смерть прийде. Невідомо тільки, коли і як — при довгій недузі чи в якомусь несподіваному випадку; Син Божий гряде у годину, коли Його найменше сподіваєшся. Тому будь готовий кожної хвилини, знаючи, що кожної хвилини можеш померти. Усі ми помремо. Смерть і суд, породжені гріхом наших прабатьків, — це темна брама, що замикає за нами земне існування, що відкривається в незнане і небачене, і браму ту кожна душа мусить пройти самотужки, завдяки лише власним благим ділам, без допомоги друга чи брата, чи батька, чи пана, пройти в самоті і тремтінні. Хай ця думка пребуде з нами, і тоді ми не зможемо грішити. Смерть, якої так боїться грішник, — благословенна мить для того, хто не збився з правильної стезі, хто сповняв обов'язки, призначені йому на життя, пам'ятав про вранішні й вечірні молитви, часто причащався святих тайн і чинив добрі та милосердні діла. Праведник, побожний і віруючий католик не боїться смерті. Згадайте, як Аддісон, великий англійський письменник, на смертному ложі послав по нечестивого молодого графа Ворвіка, аби той бачив, як стрічає свій кінець християнин. Так, лише побожний і віруючий християнин, лише він може, поклавши руку на серце, сказати:
Кожне слово тут стосувалося його. Проти його гріха, нечистого й таємного, повернувсь увесь гнів Божий. Лезо проповідникових слів ввійшло у хворе сумління, і він почув, як гниє в гріху його душа. Так, проповідник має слушність. Настала Божа година. Як звір у барлозі, душа його вилежувалась у власному бруді, але ангельські сурми вигнали його з тьми гріха на світло. Страшний присуд, оголошений ангелом, вмить збурив спокій його гордині. Буревій останнього дня знявся в його душі; гріхи його — блудниці його уяви з самоцвітами очей, — кинулися врозтіч перед ураганом, пищачи від жаху, як миші, і накрившись гривою волосся.
Коли по дорозі додому він переходив майдан, до його гарячого вуха долинув дзвінкий дівочий сміх. Легкий, веселий звук ударив по серцю сильніше од гуку сурми, і, не сміючи звести очі, він ішов, відвернувши погляд у гущину кущів. Сором хвилею знявся в розбитому серці й затопив усе його єство. Перед ним постав образ Емми, а під її поглядом з серця наринула нова хвиля сорому. Якби вона знала, що виробляла з нею його уява, як його звірина хіть роздирала й топтала її непорочність! І це — юнацьке кохання? Це лицарство? Це поезія? Огидні подробиці його оргій засмерділи йому прямо під ніс: вкрита кіптявою пачка листівок, схована у димарі каміна — годинами лежав він перед цим то безстидним, то соромливим блудством, грішачи подумки й на ділі; паскудні сни, населені мавпоподібними створіннями й блудницями із самоцвітним поблиском очей; довгі непристойні листи, в які він радо виливав свою нечестиву душу і цілими днями носив зі собою, аби врешті під покровом темряви кинути десь у траву на межі, запхати під перекошені двері чи у діру в живоплоті, — може, якась дівчина, проходячи, знайде їх і потай прочитає. Шаленець! Шаленець! Невже він і справді усе це робив? Нечисті спогади згустилися в мозку, і на чоло вибився холодний піт.
Коли муки сорому минули, він спробував піднести душу з її жалюгідного безсилля. Бог і Пречиста Діва занадто далеко від нього: Бог надто великий і суворий, а Пречиста Діва — надто чиста і свята. Але він уявив собі, що стоїть біля Емми у безмежному полі і покірно, в сльозах, цілує її рукав на згині ліктя.
У безмежному полі, у ніжному ясному надвечір'ї, коли хмара пливла на захід в зеленкавому морі небес, стояли вони удвох — діти, які зблудили. Блуд їхній глибоко образив Божу величність, хоч це був блуд лиш двійка дітей, та не образив ту, чия краса — не як земна врода, небезпечна для зрячого, а як вранішня зоря, її знамення, яскрава і дзвінка. В очах її, що дивляться на них, нема образи, ані докору. Вона з'єднує їм руки, долоня в долоню, і говорить до їхніх сердець:
— Візьміться за руки, Стівене й Еммо. Який чудовий вечір на небесах! Ви зблудили, та ви однаково мої діти. Два серця, що люблять одне одного. Візьміться за руки, дорогі діти, і будете щасливі разом, і серце любитиме серце.
Каплицю заливало приглушене шарлатне світло, яке сочилося крізь спущені жалюзі; вутлий промінь світла влітав, наче спис, у щілину між найнижчою планкою та віконною рамою і торкав різьблену латунь свічників на вівтарі, що виблискувала, мов зношені в боях лати янголів.