Україна у революційну добу. Рік 1917

Можливо, розрахунок лідерів Центральної Ради на те, що їм удасться переконати противників демократичного вирішення українського питання, був ілюзорним, проте цьому варіантові вони віддавали явну перевагу над свідомою конфронтацією і провокуванням рішучих акцій.

Викладені вище аргументи (звичайно, вони не вичерпані), очевидно, найбільшою мірою й зумовлювали у підсумку те, що Центральна Рада постійно відмежовувалась від планів самочинного запровадження навіть обмежених форм державності (автономії), прагнучи до легітимності. Не останню роль тут відіграв розрахунок на формування у суспільній свідомості сприятливих вражень про Центральну Раду, Генеральний Секретаріат.

Однак така позиція — з прицілом на демократичну перспективу, зовсім не означала, що в конкретних умовах здійснення Тимчасовим урядом антиукраїнського курсу існувала реальна можливість союзу чи хоча б порозуміння з кадетами. Це засвідчили численні кампанії цькування українського руху, розгорнуті кадетами в періодичній пресі, їхня відверто ворожа реакція щодо найпоміркованіших домагань українців.

Не можна стверджувати, що хоч у чомусь кращими були стосунки з ліберально настроєними колами в самій Україні, особливо в Києві.

Скоріше атакували справа, аніж підтримували Українську революцію і представники загальноросійської демократії — меншовики і есери. Вони постійно шукали можливості для блокування Української революції, її контролювання, обмеження рамками того ж таки офіційного курсу Тимчасового уряду. Відкидаючи ідеї “вузького націоналізму”, меншовики та есери доводили, що зусиллями демократії однієї національності українське питання розв’язувати не можна, що тут мають прислухатися до голосу всієї Росії. Тим-то не могло бути й мови про взаємопорозуміння з панами Обручевими, Лепарськими, Кирієнками, Незлобіними, демократичний флер яких ніяк не міг замаскувати їхньої великодержавницької суті[297].

Постійна конкуренція (якщо не ворожнеча) існувала між українськими партіями, створеними ними організаціями, а також організаціями, що керувалися загальноросійськими партіями, наприклад радами робітничих і солдатських депутатів. І причини тут коренилися, очевидно, не лише в гострому протистоянні між національними і класовими (інтернаціональними) організаціями. В останніх українці вбачали носіїв централістичного начала, великодержавництва. Так, соціал-демократ, публіцист Є. Касименко в “Робітничій газеті” доводив, що органічний демократизм українства виключає загрозу українського централізму. “А от що робити з “революционной демократией” в особі Київської ради робітничих і воєнних депутатів, яка являється проводирем російського централізму на Україні, - не знати, — заявляв автор. — Централізаторська праця “революціонной демократії” не вгаває, набираючи на грунті національної ворожнечі до українства яскравих шовіністичних форм”[298].

Непростими виявилися стосунки і з єврейськими рухами та партіями, що їх представляли (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи). В масі своїй і єврейство, і його партії підтримували прибічників неподільної Росії. З демократичних мотивів вони якийсь час заявляли про свою підтримку ідеалів Української революції, проголошених у перших Універсалах Центральної Ради, делегували до неї значну кількість своїх представників. Водночас вони постійно пильнували, щоб українське державотворення “не зайшло надто далеко”, не привело до відокремлення України від Росії, і щоб у соціальній сфері українці також недалеко відривалися від російської демократії.

Отже, розстановка класово-політичних, партійних сил, карколомно переплетена з непростим національним складом населення України, не обіцяла простої, легкої перемоги Української революції. Навпаки, лідерам, стратегам руху необхідно було виявити величезну винахідливість, займати гнучку позицію щодо кожної соціальної верстви і національної групи, щоб у вирішальні, критичні моменти мати на своєму боці перевагу сил.

Навряд чи могла бути продуктивною занадто спрощена схема дій, пропонована М. Шаповалом (просто дивно, що вона базувалася на такому добротному, ґрунтовному соціологічному матеріалі). Один з есерівських функціонерів вищого ешелону вважав, що Українська революція як революція українського селянства проти “чужоплемінних поневолювачів-визискувачів” неодмінно перетвориться на революцію соціальну. Однак за умов, що склалися (нерозвинутості української нації), “перебороти неукраїнську частину суспільства”, яка майже монопольно володіла засобами виробництва і була в політичному відношенні незрівнянно активнішою, здійснити “українізацію України” було справою явно утопічною[299]. Це пізніше визнав і сам М. Шаповал: “Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести”[300].