Україна у революційну добу. Рік 1917

Однак на процес вибору тієї чи іншої політичної лінії суттєво впливали й інші чинники, насамперед, відносини з неукраїнськими партіями. І тут виникало чимало ускладнень, суперечностей, нерідко застосовувалися досить сумнівні прийоми боротьби.

Зокрема, загальноросійські партії ніяк не могли подарувати українцям, що вони зважилися провести свій національний з’їзд. Друковані органи цих партій, свідомо фальсифікуючи його рішення, ще довго доводили, що поведінка українців загрожує стабільності держави, веде до її роздроблення, а відтак — до краху. Чимало гучних висловів, на кшталт — “українцями завдається удар у спину революції, демократії” — готували суспільну свідомість до того, що головними винуватцями за будь-які наявні та й майбутні негаразди будуть саме українці, їхні непомірні домагання.

Особливу войовничість виявляли місцеві проросійські організації в Україні, передусім у Києві.

Перше масштабне загострення відносин між українською і загальноросійською демократією сталося з приводу крайового з’їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся в Києві наприкінці квітня 1917 р. Після того, як організаціям загальноросійської демократії не вдалося підпорядкувати собі український рух, перехопити ініціативу агітаційно-пропагандистської роботи, особливо на селі і в армії, обидві сторони почали діяти не лише на противагу одна одній, а й на шкоду.

Представники загальноросійських партій, що контролювали Київську раду солдатських депутатів, без будь-яких консультацій з спорідненими українськими організаціями і без відома останніх вирішили скликати 23 квітня крайовий з’їзд рад. Довідавшись про це, комітет Селянської спілки розіслав від свого імені телеграму до своїх губернських і повітових філій із закликом прислати на з’їзд якомога більше своїх представників. Буквально протягом двох днів до Києва прибуло близько 200 делегатів-селян від “Спілки”. 150 делегатів прибуло зі Звенигородського повіту на Київщині. Решта представляли сім інших губерній. На запрошення рад робітничих і солдатських депутатів прибуло 80 делегатів, головним чином, солдатів.

Спроби ініціаторів з’їзду якось урівноважити представництво (було запропоновано затвердити по два делегати від повіту), природно, не мали успіху. Зібрання розкололося на дві частини, кожна з яких ухвалила свої резолюції. Вони були різними за змістом і характером, більше того — присвячені зовсім різним питанням[307].

Якщо робітничі і солдатські депутати намагалися визначитись у загальнополітичних і соціальних питаннях, то делегати-спілчани ухвалили резолюції про автономію України у складі федеративної республіки, що формування українських військових частин і про розв’язання земельної справи українським народним сеймом.

Розкол у лавах демократії за національною ознакою ще більше поглибили з’їзди організацій Селянської спілки Київщини, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Катеринославщини й Поділля. А довершив справу Всеукраїнський селянський з’їзд 28 травня — 2 червня 1917 р., який енергійно підтримав Центральну Раду.

Доводиться констатувати, що настрої делегатів від селян (до Києва прибуло півтори тисячі делегатів з правом вирішального і тисяча — дорадчого голосу) виявились значно лівішими, аніж у його керівництва (есери та соціал-демократи). Обговорюючи загальнополітичні питання, ставлення Тимчасового уряду до вимог національно-територіальної автономії України, селяни настійливо заявляли: “…Нам не треба просити, а вимагати…Організуємось міцніше, дамо один другому руку, і прийнявши виклик до боротьби, розпочнемо її” (С. Одинець); “Якщо нам у цьому праві (на автономію. — В. С.) відмовляє революційний (Тимчасовий. — В. С.) уряд, то ми повинні взяти його самі, спираючись на революційну організацію всього українського народу і зокрема селянства” (Ковалевський, делегат від Уманського повіту, одного прізвища з лідером УПСР. — В. С.); “Діти нам не простять, коли ми не доб’ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова, то допоможуть шаблі! Прийшов час, коли ми мусимо взяти своє! Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!”[308]

Селянський з’їзд ухвалив резолюцію “Про відношення до Тимчасового уряду”, якою приєднався до позиції Центральної Ради і зажадав якнайскорішого задоволення українських вимог, доручивши Центральній Раді разом із радою селянських депутатів “негайно виробити проект положення про автономію України і про федеративно-демократичний устрій Російської республіки”. З’їзд також висловився за скликання Центральною Радою з’їзду народів, що поділяють федералістський принцип перебудови держави і зажадав від Центральної Ради “докласти всіх сил до прискорення організації українських територіальних (крайових) зборів”. Делегати заявили про необхідність якнайшвидшої українізації всіх громадських інституцій та органів місцевого самоврядування[309].

В аграрному питанні з’їзд став на платформу ліквідації приватної власності на землю, підтримав проект соціалізації землі, за який виступали українські есери (М. Ковалевський) і відхилив програму муніципалізації, запропоновану соціал-демократами (В. Винниченко). У прийнятій резолюції заявлялося: “Визнаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату, Перший Всеукраїнський селянський з’їзд постановляє: “1. Приватна власність на землю має бути скасована. 2. Вся земля на Україні без викупу поступає в Український Земельний Фонд, яким порядкує сам народ через Український сойм, повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі збори все це повинні затвердити”[310]. Землю з фонду мали право отримувати лише ті, хто на ній працює, за нормою “не менше споживчої і не більше трудової”. Ішлося також про доцільність передання великих зразкових господарств у розпорядження хліборобських товариств, “як осередків майбутнього соціалістичного господарювання”[311].