Україна у революційну добу. Рік 1917

Автор наголошує, що на відміну від розвинутіших націй, де зростання національного капіталу приводить до його використання в інтересах розвитку культури, освіти, науки, в українській нації цього немає. В Україні з народної праці живиться й зростає чужий капітал, який захоплює у свої руки міста і владу, розвиває на українській землі чужоземну культуру для підкорення української.

“Тепер ясно, від чого треба визволяти український народ. Від капіталізму, а це значить від поміщиків і буржуазії, що панують в Україні яко соціяльні кляси і разом з тим — чужі нації.

Майже весь український народ — селяни, робітники, трудова інтелігенція — стоїть в ярмі праці, працює на чужий капітал, який з української праці черпає засоби для більшого поневолення цілої української нації. Це страшна правда! Треба її кожному бачити і розуміти!”[277]

На останньому автор наголошував не випадково. І в 1917 р., і пізніше соціалістам доводилось полемізувати з політичними суперниками, які обстоювали переваги капіталістичного суспільства для розв’язання завдань національного відродження, національного державотворення. Сперечаючись з ними, М. Шаповал писав: “І як же злочинно проти України орудують оті українські “інтелігенти”, що захищають капіталістичну систему і хочуть будувати українську державу на капіталізмі. Це очевидно тепер: вони хочуть, щоб і далі вся наша нація служила чужому капіталові, бо українського капіталу навіть нема. Українські буржуазні інтелігенти мають світогляд, позичений од чужої буржуазії і тому з сліпою ненавистю орудують проти робітництва і соціялістів, щоб задержати на Україні оту суспільну структуру, яка давить і нищить цілий наш соціяльно поневолений народ.

На жаль, є навіть такі робітники і селяни, що нічогісінько не тямлять у громадських справах та по дурному горлають за попами і панами, обороняючи капіталістичний устрій. Цим вони орудують на користь буржуазії і поміщиків, на користь чужого капіталу, у якого вся нація в неволі. Ось до чого неволя і темнота довела наших людей, котрі підтримують нашихє ворогів, свідомо того ніби не бажаючи»[278].

Ідеологи Української революції, безперечно, розуміли, що єдність українства перед лицем інонаціональних сил у 1917 р. існує лише в потенції, скоріше навіть — в ідеалі. Однак тогочасні обставини вони вважали досить сприятливи для такого єднання, а саме єднання — вкрай необхідним, власне, головною запорукою досягнення визвольної мети.

Так, Голова Центральної Ради неодноразово заявляв, що досягти бажаного — автономії у федеративній Росії — можна лише за умови згуртування всіх українців без класової різниці. До такої мети, стверджував він, «повинні тепер іти спільно й однодушно всі — селяни, робітники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер спорити про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій. Тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об’єднує — спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові, у всім полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в федеративній Російській республіці за ухвалою Всеросійських установчих зборів.

До сього йдуть разом усі українці, і з ними повинен іти всякий, хто хоче добра українській землі»[279].

Керманичі Української революції пов’язували її переможне завершення значною мірою з психологічною єдністю українського народу. На думку М. Грушевського, тут відігравали вирішальну роль два моменти: величезний природний потенціал краю, що впливав на формування національного характеру, позначився на сутності національного інтересу, і, зумовлені віковічною боротьбою, спільні національні почуття. З цього приводу М. Грушевський писав: “Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш народ, і ми не боїмося, що хтось потягне в нього щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності. Національні почуття — стільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства — від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дісціпліні. З сею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі”[280].