У вогні

— Сімдесят п’ять років тому, — підтвердила Твіда.

Спираючись на милицю, Бонні переступила з ноги на

ногу — і здригнулася.

— Що з ногою? — спитала я її.

— Підвернула. Чоботи завеликі,— відповіла вона.

Я прикусила губу. Внутрішній голос підказував, що жінки кажуть правду. І за цією правдою криється інформація, яка мені так потрібна. І все ж таки, перш ніж опустити лук, я ступила крок і забрала рушницю Твіди. На мить завагалася, згадавши: одного разу ми з Гейлом бачили, як вертоліт, що взявсь нізвідки, захопив двох утікачів із Капітолія. У хлопця поцілили списом — його піднімали на борт уже мертвим. А руду дівчину, як я дізналася вже в Капітолії, скалічили й перетворили на без’язику прислужницю, на авокса.

— Вас переслідують?

— Не думаю. Скоріш за все, миротворці вважають, що ми загинули під час вибуху на фабриці,— сказала Твіда. — Нам справді пощастило, що ми вижили.

— Гаразд, ходімо в дім, — запросила я, кивнувши на бетонну хатину. Несучи рушницю, я прошкувала за жінками.

Бонні одразу ж попрямувала до коминка й усілася на хутряний плащ, уже розстелений на підлозі. Вона простягнула руки до слабкого полум’я, що тліло на краєчку обвугленої кододи. Шкіра дівчини була страшенно блідою, майже прозорою, і під нею, здавалося, танцюють відблиски вогню. Твіда щільніше закутала тремтячу дівчину плащем — напевно, своїм.

Велика бляшанка була розрізана навпіл, краї — зазублені й небезпечні. Жінки поставили її в попіл, і в ній парувала пригорща глиці.

— Запарили чай? — поцікавилась я.

— Щиро кажучи, ми не впевнені. Пам’ятаю, кілька років тому я бачила на Голодних іграх, як хтось запарив чай із соснової глиці. Принаймні я думаю, що то була глиця, — сказала Твіда насупившись.

Я згадала Округ 8 — бридкий урбаністичний район, що смердить промисловими викидами, а люди мешкають у жалюгідних орендованих будинках. Де-не-де пробивається трава. Люди справжньої природи й не бачили. Диво, що ці двоє дісталися аж сюди.

— Харчі скінчилися? — спитала я.

Бонні кивнула.

— Ми взяли, скільки змогли, але харчів і тоді вже бракувало. Все швидко закінчилося.

Тремтіння в її голосі розтопило рештки моєї настороженості. Вона — просто голодна каліка, яка втікає від Капітолія.

— Що ж, вам пощастило, — промовила я, скидаючи на підлогу свою мисливську торбу.

Весь Округ 12 голодує, а ми з матір’ю й досі маємо їжі більш ніж досить. Тож я трохи роздавала те, що в нас було. У мене були свої пріоритети: Гейлова родина, Сальна Сей, ще деякі торгівці з Горна, що опинилися без роботи. У матері також були знайомі, яким вона хотіла допомогти, — здебільшого її пацієнти. Сьогодні вранці я навмисно натоптала мисливську торбу харчами, бо знала: мати, побачивши спустошену комору, вирішить, що я роблю звичний обхід голодуючих. А насправді я намагалася виграти час, щоб сходити до озера, не розхвилювавши матір. Харчі я планувала ввечері повернути в комору, але цього, як бачите, не відбудеться.