Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Та це може мені тільки так здасться — думав я, споглядаючи ч літака, що плив низенько над кришами домів, — а там хто знаг, може воно й не так.
Зробивши ще кілька поворотів, наблизився наш літак до широкого майдану, на якому видніла праворуч висока піраміда, збудована з якогось блискучого, рожевого каміня, а біля псі великанська будівля-налата, з чудово різьбленим фронтоном. Літак легенько опустився на майдан і спинився перед широкими, гранітними сходами, що вели у палату.
Мені нагадалися сходи, що ведуть до «білого дому» у Вашингтоні. Тихо, без гомону, мов у якому автоматі, відчинилися одні з бічних дверей палати і в них вказалося кількоро людей.
Мабуть прислуга.
Повагом, схрещуючи руки на грудях, кланялися вони у пояс й підійшли до літака.
Ми висіли.
Прислуга занялася нашими клунками та наплечниками, а один із стариків, цей, що провадив літак, вказав нам рукою на сходи і ми пустилися йти у палату.
Ще раз оглянувся я. підходячи до дверей, огортаючи зором цілий майдан. Виложений був вій якоюсь масою, подібною до асфальту, як цс водиться у великих містах, та щось немов пусткою несло від нього. Не було неї товпи, що і поспіхом швендягться вулицями, як це видко по великих городах — тільки де-пе-дс промайнув сілюет якого прохожого. Наш літак, яким ми приїхали, покотився кудись як авто певно прислуга підвозила його у повітку.
Ми ввійшли у палату.
Входючи, спинився Ґрегем на порозі, оглядаючи своїм звичаєм одвірки та ретязі в дверях й хитнувши головою на знак вдоволення, пішов дальше. Перед нами був широкий гол, а за ним довгий коридор — з долівкою, встеленою грубим, мягким хідником. Світло вливалося у него згори, й піднявши мимохіть очі, достерегли ми округлі віконця, розкинені симетрично по розмальованій у лагідну синяву стелі. На право й ліво видко було ряд дверей, що вели мабуть до внутрішних кімнат палати. Мило було тут й привітно, хоч царювала тут тишина, немов у монастирі.
Підійшовши до одних дверей, наш провідник доторкнувся їх й вони відчинилися тихо, знов як у автоматі за дотиком відповідного ґузика. Привітним рухом руки запросив він нас війти, пропускаючи нас вперед.
Ми ввійшли у доволі велику кімнату з чотирма широкими вікнами, крізь які вливалося соняшне проміння, огортаючи цілу кімнату. Попід стіни, що здавалися виложені блискучими камінчиками на взір старовинних мозаїк, стояли отомани, вкриті пушистими накидками та подушки до сидження. На середині находився довгий, за те доволі низький стіл на фантастично різьблених ногах та широкий пушистий килим на долівці, що своїми мотивами нагадував ці килими, що їх сьогодні ще ткають у Кашмірі.
Увійшовши в кімнату, наші старики вклонились привитально й запрохали нас спочити. За хвилину з’явились наші клунки, які принесло двох із прислуги. За ними з’явився третій, мабуть старший над прислугою, щось в роді дворецького чи мажордома й станув схрестивши руки на грудях біля порога, немов дожидаючи наших приказів. Один із стариків підійшов до него, щось заговорив своєю співучою мовою, мабуть давав якісь поручення що до нас і кивнувши на свого товариша, вийшов з ним, кланяючись нам з усміхом на прощання. Ми залишились сами із отим дворецьким у кімнаті.
— Ну, як досі то покищо добре, — сказав Ґрегем протягаючись. — Ці Марсіяни то цілком культурні сотворіння! А двері у них відчиняються, як у казці. Зараз опатентувавби їхні ретязі й завіски. Та кортить покурити, не знати тільки чи можна, — додав звертаючись до Геріксона.
— А ось й поспитайте в дворецького, — сказав той посміхаючись — він знатиме.
Ґрегем, не думаючи довго, виймив портсигар й взявши собі цигаро, простягнув папіросницю до дворецького, що стояв мовчки біля дверей.
— А курити в вас можна? — сказав він, простягаючи цигара дворецькому. — Беріть, це правдиві гаванна.
Цей зробив вид, що не розуміє про що йде річ й всміхаючись тільки хитав головою.
— Ну, беріть, не соромтеся — говорив дальше Ґрегем, втискаючи йому в руку цигаро. — Викурите по обіді — додав запалюючи собі цигаро.
Цей взяв цигаро у руку, оглянув його й киваючи головою з вдоволення, сховав його у пазуху свого жупана. Відтак заговорив щось до нас й показуючи руками на нас та на своє лице, пішов в лівий куток кімнати, де були двері у стіні.
— Що це він хоче? — спитав, в мене Геріксон.
— Не знаю — сказав я — ходімо за ним, побачимо.
Міжтим дворецький відчинив двері й рухом руки запросив
нас, щоб ми пішли за ним. За дверми була мала кімнатка, а в ній невеликий басейн з водою. Біля нього стояв столик з всілякими флякониками та коробками й висіла біла скатерть на вішалці.