Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Він виняв з свого наплечника свій записник и кивнувши на господаря почав йому рисувати. Нарисував небо із зірками, з яких одна мала бути землею, наше судно і показав кілька разів олівцем дорогу до другої зірки, що мала бути Марсом. Нарисував скелі і наше розбите судно, нашу дорогу по скелях і стрічу з орхідеями.
Видко це стало зрозумілішим нашому господареві, бо по виді його лиця видко було, що він дещо з того второпав. Став близше нам приглядатися з усіх боків, що, правду кажучи, нам було ніяково, бо деж таки оглядав, як коня на ярмарку — заговорив щось до нас і почав кілька разів показувати рукою то на небо то знов на землю немовби бажав впевнитися, чи ми дійсно з таких далеких сторін тут з’явилися. Колиж видалося йому, що не має причини нам не довірювати, його лице якось дивно прояснилося, він знов схрестив руки й поклонився нам в пояс промовляючи щось до нас. Я затямив одно слово «гея», що повторялося часто у його промові. Поклонившися ще раз, вийшов у сусідню кімнату, звідки по хвилині приніс малий столик з темної маси й поставив перед нами. За ним війшла ця чорноока дівчина, що заглядала крізь двері, несучи піднос а на ньому кілька чашок та тарілок із якогось, незнаного нам, металю. В чашках була якась густава рідина а на тарілках щось наче паштет. Лице в дівчини ніжної червоної краски виглядало як оксамит. Господар присівся біля нас запрохуючи до їди. Ми не давали проситися й взялися за чашки.
Ця рідина нагадувала смаком квасне молоко та була незвичайно смачна й як ми опісля переконалися дуже скріпляюча. І це друге «щось» нам смакувало.
Подякувавши нашому господареві за гостину ми старалися дати йому знаками знати, що хочемо дістатися до якої більшої оселі чи міста, де більше мешканців. Здається, що він порозумів нас бокивнув головою й підійшов до столика біля правої стіни, на якому стояла скринька із безлічу колісцяток та шрубок. Покрутив щось у ній й почав говорити до отвору у тій скриньці.
— Та цеж телефон! — кликнув Ґрегем — бачите, їй Богу
телефон! От попали й на культурних Марсіян. А наш господар говорив, що раз то більше схиляючись до скриньки, підносив то знижував голос і з тону його мови можна було пізнати, що змагається із кимсь бажаючи його в чомусь пересвідчити. Так і видко було на його лиці, що старається розвіяти недовіря
свого розмовника підбираючи слова на доказ своїх впевнювань. По хвилині кивнув головою й повернувся до нас даючи нам до пізнання, що наше бажання удатися до якогось города, буде сповнене.
VII
«Між тим із сусідної кімнати та ізза дверей, якими ми війшли, доходив до нас притишений гамір, виклики здивування, гамована розмова. Це мабуть сусіди посходилися подивитися на незвичайних гостей, та не зважувались війти у кімнату. Однак по хвилині в кімнату всунулося якось так несміливо трьох старших дядьків, видно сусідів нашого господаря, який попрохав їх сідати недалеко нас й щось до них забалакав.
З деяким ваганням присіли вони на краєчках подушок і мовчки почали нас розглядати. Ґрегем витягнув свій портсигар виповнений гаваннами і простягнув його до господаря і його сусідів. Мабуть знаний був їм тютюн, бо взявши цигара всміхнулися й почали цікаво розглядати.
— Куріть — сказав Ґрегем сміючись, й сам закуривши подав вогню нашим новим знайомим. — Це правдиві гаванські, імпортовані!..
Вони закурили й втягаючи дим із вдоволенням любувалися ним. Курили, дивилися на нас і говорили щось між собою.
Так просиділи ми може з годину, як на дворі почувся шум. Наші господарі підвелися із своїх місць, заговорили щось до нас і вийшли з кімнати. За дверми і в сусідній кімнаті зробився рух. Чути було бігання, голосну розмову, хтось заспокоював малу дитину, що розплакалась. Кілька разів відчиняв хтось входові двері і заглядав у кімнату. В однім такім моменті Ґрегем глянув крізь відхилені двері й підвівся із свого місця.
Там па дворі літак! їй Богу літак. Цс мабуть па зазив нашого господаря.
Та в тій хвилині відчинилися входові двері й в кімнату, гіопереджувапі нашим господарем, війпіли дві постаті. Два високі старики в довгих, темних одягах стягнених у поясі, з довгими білими бородами й блискучими колпаками на головах здавались старовинними халдейськими магами, яких малюнки стрічаються у вавилонських руїнах. Наш господар з пошаною усунувся на бік пропускаючи їх.
Ми підвелися.
Старики підійшовши до пас стали вдивлятися у наші лиця й розглядати наші постаті. Якесь безмежне здивування, що переходило в жах, пробивалося у їхніх поглядах. Мовчки стояли вони так хвилину й вкінці один відозвався до пас. Питав щось мабуть, як це можна було пізнати із його мельодійної мови. Довгу хвилину говорив підносячи притому руки у гору й вказуючи ними на небо.