Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Ми притакували то давали руками знак, що не розуміємо його мови. Та тут Геріксон висунувся наперед і простягнув старикові свій рисунок пояснюючи його. Довго вдивлялися вони у Геріксонове рисування, водили пальнем по лінії між Землею і Марсом, знов вказували руками па небо і кивали головами.
І по хвилині звернувся другий старик до пас із промовою. Довго говорив він. Його голос дрижав ломився хвилями то знов переходив у ніжний, зворушливий тон, що якось дивно звенів у наших ухах. Вчувалося в його словах якусь бсзмежшо тугу за чимсь давно страченим, призабутим, якийсь немов жаль тремтів у його мові. І знов затямив я це слово «гея», що також часто згадувалося у його мові.
Дивно приходилося нам слухати цю мову, незрозумілу нам своїм змістом, яка одпакож так говорила до наших сердець і наших почувань. І коли скінчив той старик свою промову то щось заясніло на його віях, якийсь дивний блиск миготів в його очах.
І поклонилися нам оба оті старики й простягнули свої руки до нас, немовби хотіли нас обняти, пригорнути до себе.
Я мимохіть поступився кроком і простягаючи свої руки стиснув ними руки старика.
Щось схопило мене за серце.
Я усвідомив собі, що було це привітання Землі із Марсом, привитання двох світів…
Наші очі стрінулися.
І читав я в його поглядові, щось таке близьке, таке рідне мені а заразом достерігав у ньому якусь тугу чи жаль за чимсь незнаним, недосяжним…
Хвилину так стояли ми проти себе. А між тим в обох дверях й біля порога тиснулося все, що було з домашніх й сусідів, з якоюсь боговійною пошаною приглядаючись до обох стариків. Видко було, що користувались вони незвичайною пошаною у всіх, бо коли дали вони нам знак, щоб йти за ними, цікава юрба зникла із дверей даючи нам свобідний прохід.
Ми забравши наші наплечники, кивнули нашим господарям на прощання і вийшли за стариками із кімнати. Дійсно перед домом стояв літак, чи щось в роді літака. Доволі широка повозка із двома бічними крилами на чотирох малих колісцятах, з піднятим угору «носом», як казав Ґрегем, в якому мабуть, находилася машинерія.
Рухом руки запрохали нас старики заняти місце в літаку й усівши біля нас кивнули головою на прощання нашим господарям. Всі присутні схрестили руки на грудях й поклонилися до землі.
Один рух колісцятка на переді повозки й літак легким, хвилястим рухом піднявся й за хвилину плив у воздусі. Не чути було потрясення ні ніякого колихання, легкий шум давав тільки знак, що ми летимо. Ґрегем розглядав дорогою нутро літака, стараючися збагнути тайну машинерії, що його як інженіра особливо цікавило. Та мабуть не богато второпав з цього, бо від часу до часу хитав головою й посвистував. А це був знак, що щось викликає в ньому здивування. Летіли ми мовчки, бо й годі було розмовляти із стариками не знаючи їх мови.
Перелітали ми спершу степом, подібним до цього, що ми вже бачили, чим дальше краєвид став мінятися. Степ почав переходити в горбовину тут й там вкриту деревами. Стрічалися по дорозі хутори то більші оселі, села чи міста, перелітали ми над якоюсь великою рікою то знов летіли край більшого озера, на ягаму колихалися човна. Раз майнув попід нами ряд високих одноманітних будівель, фабрика чи що. Тут й там паслися стада буйволів й іншої худоби, яку важко було доглянути з висоти. Незабаром замаяли проти нас над обрієм обриси якогось города. Так і видко було довгу смужку будівель, що виринала у долині. Один із стариків, цей що сидів біля Геріксона, заговорив щось, вказуючи рукою на місто. Певно говорив щось про нього.
І знов промайнула перед нами якась ріка то управлені поля. Наближаючись до города, бачили ми щораз більше тут й там розкинених дімків серед невеличких городів, щось немов літні дачі мешканців міста. Наш літак зачеркаючи легкі півколеса летів понад городом спрямовуючись до його середини. Був це якийсь великий город — на скільки можна було здогадуватись по кількости й величині його будівель. Тут й там видко було палати побудовані сказатиб в орієнтальному стилю з плоскими кришами, де-не-де стрічалися високі будівлі в формі піраміди, що терасами підіймалися вгору, то знов масивні будівлі зі стрункими пільонами довкола. На вулицях видко було повно людей та придивляючись близше не можна було запримітити цього рухливого життя та гамірливости так питомих для вулиці великих городів, особливо на сході. Якась мовчазна повільність, що більше мертвецький спокій сказавби я — так і осотував цих людей, цю вулицю, цей дивний город.