Зброя вогню

Полчище вампірів повільно наближалося. Раптом перед ними гігантським смерчем з неба опустилося близько трьохсот тіней, які одразу перетворилися на людей. У деяких на головах вогненними зміями звивалися оселедці.

— У-у-у! — завив Вітряк. — Точно гаплик! Упирі!

Коні козаків нервово затопталися і заіржали.

— Спішуйтеся, хлопці! — закричав Мефодій. — Коні упирів зачули, поскидають вас!

Козаки спішилися і швидко вишикувалися рядами.

— Я так пхосто не здамся! — вигукнув Нікель.

— Будемо стояти до останнього! — люто закричав Жменька.

— Рубай їх, братчики! Рубай! — скомандував Дорош, і дві армії кинулися одна на одну. Дорош біг серед перших.

— Дороше! Брате! Дороше! — десь зовсім близько почувся знайомий голос.

Дорош зупинився. До нього, розштовхуючи ліктями вампірів, пробирався Іван.

— Дороше, спам’ятайся! — відчайдушно закричав Бородавка. — Це не Іван!

Іван підійшов до отамана.

— Що ж ти — не обнімеш старого друга? — прохрипів він.

— Спам’ятайся, Дороше!

Війська зійшлися, задзвеніла сталь. Бородавка рубав на ліво й на право, прориваючись до отамана.

— Дороше!

А той геть розгубився.

— Але ж ти…

Упир обійняв отамана. Мить — і гострі ікла вп’ялися в шию Дороша. Той болісно скрикнув і вирвався.

— Тепер ти наш! — лиховісно просичав упир.

Дорош вхопився рукою за шию, його очі спалахнули відчаєм і ненавистю водночас.

— Ніколи!

Він кинувся вперед і встромив шаблю Івану в груди. Упир дико завив і звалився на землю.

З розірваної шиї отамана кров била фонтаном. З останніх сил вихопив він посрібнений клинок з-за пояса.

— Не поминайте лихом! — крикнув він надтріснутим голосом і, всадивши клинок просто в серце, замертво упав.

— Дороше! Як же це! Дороше! — скрушно кричав Бородавка. — Рубай їх, братці! За пана отамана!

Січа була запекла. Вампіри не поступалися козакам. Мефодій зійшовся з їхнім проводирем.

— Як ся маєш, пане Мефодію? — злісно засичав Влад, схрестивши свій клинок з клинком упиря.

— Що за дурне питання, графе? — розсміявся у відповідь Мефодій. — Як бачиш, добре маюся!

— Підлий злодюга! — сичав вампір, відбиваючи удари Мефодія. — Де «Книга»?

— Спалив! — нагло кинув упир.

— Ти мрець! — вампір заскреготав зубами і посунув на Мефодія.

— Цей клинок для тебе, вилупку! Він зі сріблом!

Мефодій, відступаючи, націлився клинком на графа, але раптом перечепився об чийсь труп і впав. Граф люто зашипів і замахнувся шпагою. Тут би й настиг Мефодія кінець, але в цей момент перед графом виник Мурко.

— За мій нар-р-род! — голосно крикнув малюк, і вогненна куля пропалила вампіра наскрізь. Той дико завив і вмить розлетівся вусебіч міріадами іскор. Мефодій хутко зіп’явся на ноги.

— Спасибі, Мурку, — подякував упир малюку.

Мурко підморгнув у відповідь і знову заходився метати свої вогненні кулі.

Битві не судилося бути довгою. Козаки падали один за одним, вампіри взяли їх у кільце і безжалісно знищували. Вітряк був важко поранений у плече, і його ліва рука тепер лише безпомічно теліпалася. Він загубив свої ціпки й ледве відбивався від нападників своєю кривою шаблею. Ціла зграя вампірів здолала Козодоя. Вибивши з його рук шаблю, вампіри вп’ялися іклами в шию, руки й ноги бідолахи.