Фантастика Всесвіту. Випуск 2
- Автор: Аллен Вуди, Азимов Айзек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 2». Краткое содержание книги:
З боку Дунаю від ратуші гурт гуляк на нетвердих ногах підтягував «Рамону», вони йшли по троє, руки позакладали один одному на плечі, мову вели про прекра-а-а-асний Вестервальд і як там холодно свище вітер.
— Глуха провінція, — захихотів Лойз і рушив далі до «Грона». — Охороняти східні кордони, — бурмотів він і сміявся. — Така старезна байка. Ще й допоможе прийняти рішення. А щоб ти сказився!
Ця згадка його зупинила. Допоможе прийняти рішення? Що мав на увазі той Шеф з перепилою мордою і з його квасною першою леді? І тоді він здогадався, що могло ховатись за тим виразом. Велика кощава рука холодними як лід пальцями торкнулась його голови. Він вмить витверезів.
— Пес кривавий, щоб ти здох! — вилаявся він, й одразу хода його стала стрімкою, скрадливою, навшпиньках, тулуб злегка нахилився вперед: браконьєр на мисливській стежині. Сентиментальна музика звучала все ближче. Тепер слід поспішати. Він помацав у кишені, шукаючи квитанцію на рушниці, — мав би її перекласти… так, правильно, є. Варт сподіватись, що Шеф не зателефонував і не дав ніяких вказівок сторожі на Іннській брамі. Слід негайно звідси вибратись, негайно. Марте треба забрати одразу, як тільки коні…
Гафлінгери прокинулись, як тільки він зайшов у вестибюль «Грона». Один з коників підняв голову і форкнув.
— Добре, добре, — заспокійливо прошептав Лойз. — Тихесенько ставайте. Нам треба далі. Тихесенько, та-ак. — Платівка з «Рамоною» закінчилась, натомість із недалекого вже мису почувся ґвалт і грубий регіт. Він нахилився, підняв одне сідло, рвучко затягнув підпругу, взявся за друге, бурмочучи до коней: — Так, добре, вже готово, зараз рушаємо. — Все відбувалось в темряві — або у відсвітах небагатьох ліхтарів, які ще світились на вулицях, і зірок. Він саме заводив сталевий язичок у дірочку на другій підпрузі, коли почув: з мису пролунав пронизливий, нелюдський крик — перший.
Із «Магналій» Еґіда:
Після ночівлі поклали князі свої раті розділити. Імре з набагато більшою частиною схотів залишитись на південному березі Дунаю, а Марте звелів насунути містки через зруйновану стару гать, яку ще пращури збудували колись, щоб загатити ріку (воістину велика подвижна праця, що конче мала б накликати на себе гнів небесний). Тоді перейшов він із своїми мужами, вісімдесят сім їх було з конями, через Дунай і поспішив на полудневий берег граду, бо жадалось йому так його узріти, як — і це повідомляє Альбертус Дуллінгеріус — зріли колись Лойз і Марте Перший.
На горбах було кілька комонних бассаунців, та коли побачили вони нашу многість, то помчали на полуніч до граду і проскакали через великий міст. Це воістину було видовище, що радувало серце, навіть коли міжусобиці і вчинили все лихе, про що рекли їхні гінці. Школії мали осаду в тій частині граду, що ближче була до злиття Дунаю та Інну, ґернотіани, напроти, осіли в старому градищі, яке, як ми довідалися згодом, було колись монастирем святого Миколая. Між собою порушили вони багато осель, а з каменю і румовищ спорудили один проти одного вали. Ще стояв лиш собор, узрівши який я пролив сльозу, так він подобав на німу скелю, а не на храм Господній. (Позаяк бассаунці залишились поганами, як і тоді, коли писав про них Альбертус.)
«Гаразд, — прорік князь, — поглянь униз, як колись дивились покійний предок мій Марте Перший і його прийомний батько Лойз Засновник. Настала година, коли зможемо довести, що ми їх гідні. Тепер ми закликаємо їх на підмогу. Рушай!»
Музика звучала в деревах, і це заворожувало Марте. Поруч із ним стояла найвродливіша в світі дівчина, легенька, запашна, її рука ніжно й лагідно лежала в його руці. Куди подівся Розенгайм? Куди поділась Ельфріда, четверо бешкетників, котрі були все ж таки його сини? Музика горлала і сміялась чужими словами, з яких він не розумів жодного, але для нього то було байдуже.
— Спробуємо? — посміхаючись спитала Адді. Вона майже нічого не пила, правильно — їй належало пильнувати.
— Я не вмію, — з дурнуватим виглядом промимрив Марті.
Вона засміялась:
— Там нічого вміти! Треба тільки потрапити в такт музиці. Крок назад, крок вперед — гей-я-а-а!
Вона ступила вперед ногою у довгій штанині, відтак другою, руки підкинула вгору і назад, приклацнула пальцями, забряжчала браслетами. Губи її були напіврозтулені, блищали. На Марте вона при цьому не дивилась, одначе через пару кроків він збагнув: тут віддаються чомусь такому, що причаїлося в темряві, що приглядалось і чекало своєї миті — для Адді і для нього. З цим танцюванням у нього виходило цілком добре, навіть чудово.