Фантастика Всесвіту. Випуск 2
- Автор: Аллен Вуди, Азимов Айзек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 2». Краткое содержание книги:
Саме у цей нічний табір з’явились два гінці від бассаунців, по одному від школіїв та ґернотіанів, які не знали один про одного, така велика була усобиця. І воістину було з чого вволю посміятися тим, кому випало тримати гінців нарізно, поки той та інший міг говорити з князями.
Вони клали вину один на одного за все, що скоїлося лихого, і твердили, що не знають про гіркі поневіряння, яких свого часу зазнали від граду Засновники. Але обидва плакались уголос і запевняли князів, що не можуть полишити града. Одні, школії, твердили і доводили, які вони вправні у всіх ремісних мистецтвах, і що людові комітатів і Розмера буде тільки вигідно, коли припаси доброго дерева, тканин і хутра, що нагромадились у Бассау, могли б спожитись на користь у службах князів-спільників, як і належить справді великій княжій господі. Інші, ґернотіани, твердили, що начебто без них ледачі та нікчемні селюхи у весях пальцем би не поворухнули, хоч могли би, по правді кажучи, збирати багатий ужинок усього різного. І відомо достеменно, що ґернотіани, як колись у Спарті[9], посилали своїх юнаків у глухі закутні свого краю, де вони мали денно і нощно тримати селюхів під страхом і смиренням, аби змусити до покори.
Мовлене і тим, і іншим увергло Марте у великий гнів. «Се, — рік він, — мало б нас, поконників гніву Господнього, відверто кажучи, змусити тепер увійти в згоду з найницішими блудниками града Бассау, через яких так жорстоко обійшлись із Лойзом Засновником і Марте Першим. Ні, не треба вашої смерті, але конче потрібно з волі Господньої, щоб ви відійшли від розпуст і навернулися знову на прості шляхи Відновлення Всього Сутнього». Він сказав це окремо кожному, а разом мови не вів. Я, Егід, можу це засвідчити і можу засвідчити, що ні школії, ні ґернотіани не мали мужа ученого, який би достеменно розумів урочисту латину послання. До такої міри занепали науки там, у місті розпусти.
Тоді гінці, кожний сам по собі, почали клясти і клястися, що тепер вони стануть на прю і радше замиряться з іншою стороною, аніж змиряться з вироком гніву. Імре звелів був їх вишмагати й повісити, але Марте волів усе дотримати в доброму звичаї і відіслав їх до своїх — кожного самого по собі. «Вірте мені, братове, — рік він до Імре із Чотирьох Бунчуків, — не таке тут велике лихо. Вони надто довго були порізнені, щоб тепер вправно ратитись разом». І, як сталося згодом, події підтвердили його мудрість.
— Будьмо щирими, пане Ретцер. Мені, як і всім іншим, все це трошки скидається на шарж, чи не так?
Шеф вимовляв це з замріяним виглядом, обличчям він стояв до темних вод Інну, на яких навіть у цю пізню годину ще тремтіли віддзеркалення двох-трьох електричних вогнів. Найпотужніше світив сторожовий прожектор на мосту, який не гасили від сутінків до світанку — невсипуще око знову пробудженого людства. І зі сходу, від місця злиття, бубоніли баси законсервованої музики — музики ВІДТОДІ.
Лойз сидів у кріслі роботи всесвітньознаменитого дизайнера, силкувався пригадати його ім’я, але воно ніяк не хотіло пригадуватись. Перед ним стояв поставець, наповнений одним з найдорожчих коньяків світу — цей коньяк дозрівав тридцять років. Він сидів у присутності володаря, рівного якому не було від Нордкапу до Тімбукту — було б навіть смішно це піддавати сумніву. Зауваження володаря було прозорим натяком і запрошенням: зніми маску, Лойзе, ніякий ти не селюк темний, таким мене не піддуриш, я краще знаю. Одначе від політики не слід відходити, себто політика має тривати далі. До того ж він, Лойз, випив чимало, а в такому стані надто різко міняти роль просто невигідно.
— Знаєте, — щербато усміхнувся він, — я вже навіть не годен пригадати. Певно, ТОДІ тут було набагато більше світла. Але як так подумати, до приміру, тоді ми не пили з золотих чаш. А вино і горілка не були такі добрі. Це вже велика пишність, як подумати.
— А у вас у Розенгаймі? — Шеф запитав ніби знічев’я, не позирнувши на нього, однак Лойз відчув напруженість у його тоні.
— У Рознемі? — він засміявся здивовано, дещо дурнувато. — Там ми цим так не переймаємось. У нас, бачите, немає плану. Мислимо, що якось і так воно буде.
— Якось? — Шеф вимовив це з докірливим зітханням. Злегка крекнувши, — він став гладкий і, мабуть, давалася взнаки печінка, — нахилився вбік, узяв пляшку із всесвітньовідомою етикеткою, і запропонував: — Налити ще, пане Ретцер?
Лойз показав очима на маслянисте брунатно-золотаве озерце в його поставці і похитав головою, сподіваючись, що все вийшло невимушено. Шеф, який покладався на власну витривалість, собі налив.
9
У Еґіда написано «spartacistae», але з контексту однозначно випливає, що мались на увазі спартанці старожитності.