Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Ага, — кивнув головою Лойз, — тягар білої людини.

— А це що таке?

Лойз чортихнувся про себе. Сказане ним не личило до поведінки темного селюха. Але то нічого — Шеф, як він вирахував, вже досить нализався.

— То так сказав якийсь англійський поет — ТОДІ. Тягар білої людини, то щоб усі вишмаркували носи, вчились читати і писати, вдягали штани — аби стати порядними людьми.

— Не погане пояснення, — захихотів Шеф. — Не погане. — Він підвівся з крісла, взад-вперед заходив перед вікном лоджії, його сигара жевріла, і час від часу він у задумі розглядав жаринку на її кінчику. — Тягар… цивілізації. Та-ак. Звичайно, в скороченому варіанті… Світло, — сказав він різко і зупинився, — звичайно, то всього-на-всього пропаганда. Сподіваюсь, що це для вас не таємниця.

— Пропаганда? Але це ж поступ, коли лампочки знову..

— Запасні частини. Пане Ретцер, не будемо гратись у піжмурки. Все оце, оце місто, наше Пассау — це тиловий рубіж.

— Я погано розуміюся на військовій справі.

— Тиловий рубіж в організаційному, а не технічному сенсі. Технічно ми не можемо витривати, бо втратили технологію. Ми можемо скористатися тільки тим, що залишилося ВІДТОДІ.

— Набої, наприклад, — кивнув Лойз, — уже видно, що їх не вистачає. Для полювання то дуже зле. А от молоді…

— Власне. Тиловий рубіж… — широко розставивши ноги, він стояв під аркою вікна, злегка похитуючись, сигара спрямована на Лойзові груди, як пістолет, — це рубіж перш за все психологічний: між людською пихою і людським єднанням. Ось що я створив. Елітне самоусвідомлення. І з нього, можливо, тех-тех-н-нологія тривалого х-характеру. Десь на середньовічному рівні. Я тим б-багато з-займався.

— На рівні бароко, непогано.

— І новітні форми організації.

— Ясно. Без кріпосного права.

— Авжеж. Кращої організації, гадаю, немає ніде. Навіть в Італії. Навіть там. — Шеф знову почав міряти кроками кімнату. Музики на мисі вже не було чути, натомість долинули два-три голосні вибухи сміху.

— А та Італія що — дуже вас непокоїть?

— Італія непокоїть мене найдужче. Я н-нею багато з-за-ймався. Всі подались туди. Історія в-вчить, що цивілізація в-виникає н-на півдні. Завжди. Може, п-перед н-нами цілі століття, а може, тільки одне. Важко сказати. Але потім прийдуть вони, л-легіони. З Рима, з Флоренції, у кожному разі, звідти.

— Щось такого не чувати.

— Ще зарано.

— Та й такого шефа у них немає.

— Його вони, гадаю, не мають. — Тепер він дивився тільки на руку, під сірою буколічною вовною настовбурчились плечі, наче на них були ц. — к. еполети. — Ще зарано, — повторив він. — Люди продовжують жити, як розледачілі мародери. Панує чорний ринок. Їх ще не пригасло, але згодом притисне.

— І притиснути слід першому.

— Цілком маєте рацію, — Шеф повільно обернувся, на його обличчі від носа до губ залягли глибокі гнівні складки. Під очима з’явилися червонуваті мішки. — Можу собі уявити, які про мене йдуть розмови. Довкруг. Серед темних селюхів і… далі. Ми закриваємо чорний ринок — р-раз! Ми змушуємо народ торгувати. Кожний кусень металу, який ми знайдемо, має бути тут — ось тут. Усі технічні вироби будуть у наших руках. Тиск! Тиск! Тиск! По-інакшому не вийде. І настане час, коли ви мені подякуєте.