Переможець отримає все

— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.

— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.

Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті:

— Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся.

— Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете.

Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно.

— Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин.

Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко.

— А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося?

— Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити.

— Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити?

— Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий. Покричіть біля гаража — він вийде. Скажете, що я дуже прошу. Нехай усе кине і прийде. А для вас це не буде задарма.

— Та годі вже вам, — знизала плечима медсестра, — давайте, колотиму. Скоро перезміна.

Того, як голка входить у тіло, він не відчув. Напевно, тому, що її ще не надто вміла рука була легкою й намагалася заподіяти йому якомога меншого болю. Та й думки Віктора в цей час були зовсім в іншому місці. Відтоді, як минув шок, спричинений важкими травмами, вони одразу сягнули туди, створюючи неспокій, котрий не давав кинути всі резерви на власне відновлення. Йому зараз конче потрібен Петро-Франкенштейн.

Вони увійшли до палати обоє — Ліда сама завела того, від кого навіть крізь чистий одяг пахло мастилами, а з рук ніколи не відмивалися сліди постійного контакту з металом. Подаючи недужому руку, Петро здивовано лупав очима і промовляв щось належне у таких випадках.

— Здоров, Франкенштейне… — привітався Віктор, торкаючись його здоровезної правиці. — Є робота для тебе. Термінова…

— Абзац… — Той ніяк не міг позбутися розгубленості. — Ну ти даєш… Ти де так влетів?

— Не діждеш, — скривився Віктор. — Це, як кажуть у кіно, не те, про що ти думаєш.

— Що, не ввалився кудись? — Не міг повірити той.

— Ні.

— Ну ти ж знаєш — таємниця клієнта…

— Кажу тобі — ні…

— А дівчина ця казала — наче відмастили тебе…

— Схоже, так.

— Хоч знаєш, хто?

— Моє діло. Я тебе хіба за тим кликав?

— А що, гадаєш, я по цій часті тупий?