Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
— Не знаєте…
— Справді не знаю, — повторив задумливо Віктор, — тому що вже кохаю одну жінку. І окрім неї, ні про кого думати не можу. А вона здорова й не кульгає. Розумієш? Якби уявити, що з нею б щось сталося зараз і вона… ну, словом, те, що тебе цікавить… Звісно, я б кохав її далі. Взагалі у будь-якому стані. Але це не те саме. Розумієш? Я ж покохав її таку, як вона є, здорову. А якби тоді, коли вперше побачив її, вона мала ваду, можливо, вона б мені не сподобалася… Не знаю. Звідки я можу знати? А тепер уявляти своє кохання до якоїсь іншої жінки — хворої чи здорової, тоді, як є вона, я просто не можу. Розумієш мене?
— Розумію. Відверта відповідь, — Ліля помовчала. — Шкода. Я сподівалася… Так і не знатиму цього… Буду жити далі й думати — можливо чи ні…
— Я думаю, можливо, — сказав Віктор. — Просто ти питала конкретно про мене. Я й відповів так, як є. А взагалі…
— Гаразд, не треба мене заспокоювати, — мовила вона. — Мене від народження заспокоюють та обнадіюють — уже нудить. Хочеться пожити без цього.
— Пробач. — Він зітхнув. — Я не заспокоюю, просто даю зрозуміти, що у світі все відносно. Ну, в мене, наприклад, руки й ноги на місці, не кульгаю, а толку з того — до кохання — як звідси до неба… І це вже точно й безповоротно. Жодних надій, повір. А в тебе ще — як повернеться. Принаймні безнадійної ситуації немає.
— Гмм… — Це явно її здивувало. — А чому, цікаво, ви вважаєте свою ситуацію безнадійною?
— Можу пояснити. А ти також обіцяєш, що скажеш мені правду?
— Так.
— Тоді скажи — у тебе є на згадці хто-небудь, якийсь чоловік або хлопець, відносно молодий, такий, що за віком міг би бути тобі парою і кого ти вважаєш повним непотребом? Ну, зовсім нікчемою. До якого почуваєш відразу. Про якого бридко думати.
— Ну… ну-у, припустимо… Ну, є. І що?
— А тепер скажи — ти б могла його покохати? Можеш таку ситуацію уявити, щоб ти його покохала?
— Але… — Дівчина щось намагалася збагнути. — Але ж ви… не можете бути непотребом…
— До чого тут я? Я просто поставив запитання.
— Не могла б, — відповіла нарешті Ліля.
— Ось бачиш. Ти не могла б. А вона тим паче.
— Але ж ви не можете бути непотребом!
— Усе відносно. Для тебе, може, й ні, а для неї — непотріб. Так само й тебе — один обійде десятою дорогою, побачивши ваду, а другому кинеться в очі твоє гарне личко й добра душа. І матимеш своє кохання.
— Ви справді так вважаєте? — це запитання звучало зовсім по-дитячому, і Віктор усміхнувся.
— Справді.
— Напевно, за всі ці роки ви єдина людина, кому вдалося мене заспокоїти та втішити, — задумливо сказала вона. — Спасибі вам. А я… Знаєте, все-таки я також скажу вам щось корисне. Ви не дивіться, що я ще школярка й не маю життєвого досвіду… Зате я розумна. Правда… І… Всі каліки та нещасні — вони десь з іншого боку досконаліші… Тому можете сприйняти це без посмішки…
— Ну, кажи, — цілком серйозно попросив Віктор.
— Але спершу скажіть мені, тільки знову-таки правду — інакше моя порада не буде такою дієвою. Скажіть, ми ж з вами більше не побачимося, а я про вас однаково не зможу згадувати погано… Скажіть — ви ту жінку, про яку розповідаєте, може, ви її скривдили, може, образили чимось… Може, вона була свідком або почула про якийсь ваш поганий вчинок? Було таке?
— Ні, — Віктор спокійно дивився на неї. — Хіба тим образив, що кохаю її.
— Тоді… — Ліля наче збиралася наважитися на щось, а потім мовила різко і твердо: — Тоді вона схиблена. І заслуговує на те, щоб не мати вас ніколи. Ніколи!
У голосі та погляді цієї не за роками дорослої дівчинки звучало переконання.
XII
Мобільний подав сигнал, коли Віктор уже засинав. Намацавши телефон рукою, він натиснув кнопку відповіді:
— Так…
— Привіт, гонщику! Не збудив тебе?
— Збудив.
Цей голос Віктор упізнавав завжди й одразу.
— Ну, вибачатися, звісно, не буду.
— Звичайно, я б здивувався.
— Слухай, ти як алкаш зі стажем. Тільки той може запити на цілий місяць, а ти — пропасти. І з кінцями. Як твої машини?
— Так собі.
— Що, проблеми якісь?
— Глобального характеру.
— Навіть так? То кидай усе до біса й гайда до мене, — майже зрадів той.
— Ну, до цього ще не дійшло… Тим паче, твоя справа ще більш непевна. Сьогодні процвітаєш, а завтра можна у прірву і… з кінцями. Сам знаєш — чим вище видерешся, тим страшніше падати.
— Дякую, ти знаєш, як підняти настрій співрозмовнику. Ти справді так вважаєш?
— Що я можу вважати, коли у вашій кухні ні бельмеса… Я «баранку» кручу, а у вас вищі матерії.