Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Крім того, Арменак їздив у Туреччину завжди з еміром, тобто з особливим турецьким дозволом, і на цей раз він мав такий емір, якого виклопотав йому князь Збаразький, коли їздив минулого року до султана в складі посольства його величності короля. А тому поїздка з ним, думали всі, мала бути спокійною.
Лише на першій зупинці, в Глинянах, пан Арменак заговорив до мене, а до цього зовсім не звертав уваги, наче мене зовсім не було. Арменак несхожий був на тих вірмен, на яких я надивився у Львові. Ті — огрядні, кучеряві, з випуклими, чорними, як вугілля очима, і в кожного — здоровенний горбатий ніс, а наш караван-баша був високий, худий і дуже чорний, а очі мав такі темно-сині, як залізо на новій косі, вуса ж і волосся білі, як молоко, хоч казали, що він ще не старий. Чув я також, що він колись служив у короля солдатом, і це було помітно, бо говорив завжди коротко і владно, мовляв, виконай, що тобі наказують, а не питай і не балакай свого.
Арменак почав з того, що я повинен бути вдячний панові Геліасу, бо він тільки для нього це зробив, узявши мене, незнайомого собі хлопця, прислужником у турецьку дорогу, і щоб я не наробив панові Геліасу стиду, а собі ще більшого сорому й шкоди, то повинен бути чесним і слухняним, «інакше — сказав він, — і шкурі твоїй буде і погано, і покину тебе на погибель десь між розбійників Я повинен був служити лише йому, пильнувати товар, доглядати зброю, — він мав кілька рушниць, пістолетів і шабель, щоб, на випадок чого, озброїти кожного Візника й купця; крім того, я повинен був піклуватися про шатра і подорожню кухню, допомагати при відправі мит, держати під реєстром оброки для коней і в усьому, що б не трапилося і в чому була б потреба, бути готовим виконати його накази.
Їхали ми через Золочів, Скалу, Трембовлю з дуже короткими перепочинками, найчастіше вночі, бо стояла тоді велика спека. Так тривало аж до Кам’янця-Подільського, де ми затрималися на цілі дві доби. В Золочеві приєднався до нас один віз, який послали місцеві вірмени, в Трембовлі — теж один, а з Кам’янця ми вже виїхали довгим журавлем, бо там пристали до нас ще три вози.
Таким чином, зібралася величенька компанія. Купці представляли різноманітні види торгівлі, але найбільше було вірмен. З них, крім самого Арменака, найкраще пам’ятаю Чареняна і Ерванзаде, бо ці два були дуже кумедні, і, бувало, всі добре насміються з них. Вони уклали між собою спілку в торгівлі і весь час у дорозі трималися разом, то страшенно сварячись, то знову мирячись і цілуючись. В обох були кучеряві голови, великі горбаті носи, круглі животи й тоненькі ніжки. Обидва говорили в ніс. Тільки-но зупинялись попасти коней, та навіть і коли їхали на возі, брали вони чорні таблички на коліна, і кожний крейдою щось писав на своїй і рахував, з чого завжди виникала велика сварка. Кидались табличками, схоплювалися на рівні ноги, закочували рукава і наскакували один на одного з кулаками, але тільки-но наскочить один, як другий зразу ж відскочить, і так стрибають, аж поки духу не вистачить, проте жодного разу ні один з них не вдарив другого. Коли сильно повтомлюються, тоді Чаренян, сопучи, відкидав голову назад і, випнувши перед Ерванзаде голу шию, кричав:
— Візьми ж ножа і ріж, ріж, щоб зарізав мене відразу, коли прагнеш моєї загибелі.
А Ерванзаде теж починав сильно сопіти і притьмом роздягатися: розв’язував пояс, роззував чоботи, кидав жупан на землю і кричав:
— Бери собі, все забирай, і сорочку візьми, коли ти заповзявся обдерти мене до нитки!
Проте, лементуючи отак, все ж не опускав з ока жупана і, ледве кинувши його, зразу ж поспішав підняти, мацав кишені, чи щось не випало. Потім обидва починали ревно плакати, пізніше знову бралися до рахунків, а кінчали тим, що перепрошували один одного і цілувались.
Світ був для мене зовсім новий, бо я ще мало знав його, а дуже допитливий був від народження. Отож я мовби поїдав його очима, дивувався всьому, чого досі не бачив і не чув. Проте найбільший подив збудив у мене Кам’янець, бо в цьому великому і настільки укріпленому місті, що його ніяка людська сила не здобуде, є що оглядати і чому дивуватися. Здалека видно на крутій скелі замок, що піднімається до неба, а довкола бережуть місто прибережні скелі, під якими шумить річка Смотрич, так що хіба тільки птах дістанеться в те місто, а татарин чи турок навіть не спокуситься його штурмувати. Пан Арменак розповідав, що два роки тому, коли наші воювали з турками під Хотином, сам султан, тобто турецький цісар Осман, підступив з великими військами під Кам’янець, щоб узяти його, але, побачивши фортецю, сказав: «Бог збудував цей замок, нехай же він і здобуває його» і з цими словами відійшов од міста.