Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Ходили ми до міста і гуртом, і поодинці; ніхто не забороняв нам, і турки нічого не казали; часом тільки якийсь страшний бородань у великому, мов капиця сіна, тюрбані на голові скоса подивиться грізно і щось гнівно пробурчить, але Арменак радив нам не звертати на це уваги. «В кожнім туркові,— казав він, — чорт сидить, це вже напевне, але той чорт часто дрімає і, поки його не збудиш, нічого тобі не зробить: народ турецький з природи ледачий і тільки тому часто нешкідливий, бо коли б турок міг убити тебе, не встаючи з ліжка, то, мабуть, убив би, а вставати йому не хочеться».
Отож я, з дозволу караван-баші, бродив собі по місту, як у Львові, дивуючись з усього, і одного разу зайшов під самий замок. Навколо нього на широкому валу стояли величезні гармати, очевидно, недавно звідкись привезені, бо від деяких щойно відпрягли буйволів; дещо оддалік полягали на землю пушкарі, або топчі, як їх іменують по-турецьки, — одні дрімали, інші в небо дивились. Такий відпочинок називається у них кеф.
Придивляюсь я до них і раптом бачу, коло одної гармати, прикутий до неї за одну ногу товстим ланцюгом, стоїть дуже нужденний чоловік з великою чорною, проте вже сивіючою бородою, з худющим обличчям і запалими очима, в яких світився голод і смуток. Чоловік був кремезний, невисокий, плечистий, але дуже виснажений і майже голий, — на ньому був одяг з грубого полотна, весь у дірах, так що звідусіль визирало тіло.
З співчуттям у серці поглядаю на нього, а він, подивившись навколо, особливо в той бік, де топчі порозлягались на траві, почав хреститися так, як це роблять християни і в нас. Ясно, бідолаха хотів дати мені знак, що він християнин. Я підійшов ближче до нього, а він, сівши на землю і відвернувшись од мене в протилежний бік, каже повільно, притишеним голосом, але. виразно по-українськи:
— Душе християнська, милосердний чоловіче, чи ти чуєш і розумієш мене?
— Чую і розумію, — відповідаю стиха, але так, щоб він міг почути.
— Слава богу, що ти не німець, — каже в’язень на ланцюгу, бо, мабуть, у своєму одязі я скидався на німця. — Не дивися в мій бік, гляди на місто, на мечеть.
А недалеко була мечеть, тобто турецька церква з вежею і золотистим півмісяцем наверху. Отож я ніби дивлюся на той півмісяць, а сам пильно наставляю вуха.
— Душе християнська, зжалься над моєю християнською душею і, прошу тебе, заради бога, дай напилок; у хлібі дай його мені. Он там, бачиш, недалеко, пекар, купи дві буханки хліба, одну ніби для себе, а другу — для мене; розкрай одну хлібину, сховай у ній напилок і дай мені, та не бійся, — нам милостиню можна подавати, аби тільки не грішми, бо ті пси вмить одберуть їх.
Коли б мій батько і не був загублений десь між турків, то й тоді я зробив би для нещасного бранця все, про що він просив мене, хоч це й не зовсім безпечно мало бути. Ну що ж, думаю собі, може, і мій батько в такій самій нужді життя тепер марнує і жалісно зітхає, благаючи про визволення.
Пішов я на безестан, тобто на базар, де розташовані крамниці з різноманітними товарами, і відразу побачив цигана коваля, який сидів на землі, а перед ним були розкладені на продаж молотки, кліщі, пилки, цвяхи та інший ковальський товар. Я вибрав найкращий напилок і купив, зовсім не торгуючись, бо йшлося про річ важливішу, ніж один чи два аспри, на які ошукав мене циган. Потім купив дві буханки хліба і, зайшовши за один будинок, де ніхто на мене не дивився, розкраяв один хліб на двоє, сховав у нього напилок і, крім того, ще й один золотий цекін вартістю, як добрий дукат.
Після цього, взявши обидві хлібини, знову підходжу до гармат і починаю ламати свою буханку і ніби смачно їсти, а бранець, наче вперше побачивши мене, зривається з землі і, хоч топчі й дивляться в наш бік, простягає, як жебрак, руку, трясе головою і молиться на мій хліб. Я, ніби повагавшись якусь мить, подаю йому хлібину з напилком і цекіном, а він прожогом хапає її і, як зголоднілий пес, починає кусати, добре тримаючи хлібину обома руками, щоб не розпалася. Бачили це топчі, і один на мене щось крикнув і рукою махнув, щоб я йшов собі геть, але хліб в’язневі залишили.
Кілька днів пробули ми в Рущуку. Купці вже полагодили свої справи, час було їхати далі, однак візник пана Арменака не лише не видужав, а ще тяжче захворів, і так йому стало погано, що почав благати, щоб неодмінно привели до нього католицького духівника, бо, мовляв, помирати буде. Дуже важко було знайти в Рущуку ксьондза-католика. Тут лише попи, вірніше монахи-схизмати, калугери, безсоромні, бородаті лобуряки, простаки невчені, якими навіть тутешні люди гордують. Наш ганджі, тобто шинкар, який був греком, сказав, що в одного італійця — купця і лікаря паші — нібито зупинився ксьондз-католик, що їде з Адріанополя до Польщі. Пан Арменак послав мене з одним місцевим болгарином до того італійця довідатися, чи правда це, і якщо правда, то попросити ксьондза до нашого хворого.