Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Важлива роль у судочинстві належала присяжним (officium dominonm juris fidelium — обов’язок вірних господарів права). Основний обов’язок присяжних — участь у судових засіданнях. За неприбуття на засідання винний сплачував штраф — 8 шелягів. Систематичне порушення обов’язків призводило до втрати посади та громадянства міста. У структурі війтівсько-лавничого суду 1444 р. було створено уряд присяжних, до складу якого входили війт, два лавники й писар. Цей уряд здійснював введення у володіння власника, вимірювання земельних ділянок, поділ майна між спадкоємцями, оприлюднення заповітів, оцінювання рухомого й нерухомого майна[179].

Вагоме місце серед урядових осіб, котрі забезпечували належне функціонування міського лавничого суду, посідав возний. У судових книгах ця посада називалася по-різному: bedetius juris, woźny, nuntius, minister, famulus, servus stuga, butel. Кандидатуру возного раді міста пропонували війт із лавниками, вона ж її затверджувала. Щоб одержати посаду возного, особа мала бути громадянином міста, мати у власності нерухоме майно, досягнути 21 року. Возний приступав до виконання посадових обов’язків після принесення присяги, яке відбувалося щорічно перед кожним новообраним складом магістрату. До повноважень возного належало: забезпечення прибуття сторін процесу на судове засідання, затримання й арешт підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочину. Разом з війтом і лавниками він мав право здійснювати обшуки в приватних будинках, відбирати показання в потерпілих, конфісковувати знаряддя вчинення злочину, а також предмети, на яких залишилися сліди злочину. Для належного виконання своїх обов’язків йому дозволялося носити й застосовувати зброю. Як представник судової влади, покликаної захищати інтереси всіх, хто перебував під її юрисдикцією, возний у кримінальних справах був публічним обвинувачем, давав свідчення, які прирівнювалися до показів двох свідків[180].

До міського суду та судочинства вводили також ката, його називали «майстром справедливості», «мало добрим», «екзекутором» чи просто «майстром»[181]. Правовий статус катів чітко визначало польське законодавство. Вони перебували під правовим захистом польського короля та місцевих органів влади та безпосередньо підпорядковувалися війтові[182].

Офіційними мовами діловодства у міських судах Галичини були латинська та польська, хоча інколи записи здійснювалися й українською мовою. Так, 1537 р. у книзі Львівського лавничого суду було вписано документ українською мовою від представників єврея Мойха[183].