На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
І я обмежуюся лише розповідями кількох кумедних випадків. Але батько питає, чи я брав коли участь у рукопашному бою. Я кажу «ні» і підводжуся, щоб вийти з кімнати.
Та від цього мені не легшає. На вулиці я лякаюся трамваїв, бо їхній скрегіт нагадує виття снаряда, коли він, здається, летить просто на тебе. Хтось раптом поплескує мене по спині. Це наш учитель німецької мови, він одразу засипає мене звичайними питаннями:
— Ну, як там, на фронті? Жахливо, жахливо, еге ж? Так, це жахливо, але ми повинні витримати. І врешті на передовій вас принаймні непогано годують, як я чув; ви добре виглядаєте, Паулю, вбилися в силу. Тут, звичайно, з харчами гірше, це природно, цілком природно, все найкраще мають одержувати наші солдати!
Він тягне мене в кав’ярню, до столика, де він завжди сидить із своїми приятелями. Мене вітають захоплено, якийсь директор простягає руку й каже:
— О, то ви просто з фронту? Як настрій в армії? Чудовий, чудовий, еге?
Я пояснюю, що кожен із нас охоче поїхав би додому. Він оглушливо регоче:
— Авжеж, розумію! Але спершу вам треба віддухопелити француза. Ви курите? Прошу, візьміть собі сигару. Кельнере, принесіть нашому юному воїнові теж кухоль пива!
На жаль, я вже взяв сигару, тож доведеться зостатися. Усі вони виявляють до мене щиру зичливість, цього не можна заперечити. Та все одно настрій у мене лихий і я намагаюсь якнайшвидше докурити сигару. Аби щось робити, я одним духом вихиляю той кухоль пива. Але вони відразу замовляють мені ще один, ці люди знають свій борг перед солдатом. Вони заходжуються сперечатися про те, які території ми маємо приєднати до себе. Директор зі сталевим ланцюжком на годиннику хоче одержати якнайбільше: усю Бельгію, вугільні басейни Франції та чималі шматки Росії. Він наводить переконливі докази того, чому вони мають бути нашими, і непохитно стоїть на своєму, аж поки всі інші врешті з ним погоджуються. Тоді він береться пояснювати, де саме у Франції треба підготувати прорив, і враз звертається до мене:
— А вам на фронті слід посунутися нарешті хоч трохи вперед і покласти край отій нескінченній позиційній війні, викиньте тих клятих французів геть, от тоді й буде встановлено мир.
Я відповідаю, що, на нашу думку, зробити прорив неможливо, бо ворог має надто великі резерви. І до того ж війна насправді зовсім інакша, ніж дехто її собі уявляє.
Директор упевнено уриває мене і пояснює, що я на цьому не розуміюся.
— Звичайно, так воно здається одній людині, — каже він, — але треба дивитися з загальної точки зору. А на це одна людина не здатна. Ви бачите тільки вашу невеличку дільницю і через те не маєте широкого кругозору. Ви чесно виконуєте свій обов’язок, постійно ризикуєте життям, за це ви заслуговуєте найвищої шани, кожному з вас слід би дати залізний хрест, та насамперед ми повинні прорвати ворожу лінію фронту у Фландрії, а тоді посунути її далі на південь.
Він аж захекується і витирає собі бороду.
— Треба посунути лінію фронту далі. А тоді йти на Париж.
Хотів би я знати, як він це собі уявляє. Я вихиляю третій кухоль пива, і тієї ж миті він замовляє для мене ще один.
Тая підводжуся йти. Він тицяє мені в кишеню ще кілька сигар і на прощання по-дружньому ляскає мене по плечу.
— Щасти вам! Сподіваємось незабаром почути про вас усіх добру звістку.
Відпустку я уявляв собі інакше. Торік я провів її справді трохи не так. Напевне, за цей час я сам змінився. Між сьогоднішнім часом і тодішнім пролягла безодня. Тоді я ще не знав, що таке війна, бо ми стояли на порівняно спокійних ділянках фронту. А тепер я помічаю, що, сам того не завваживши, геть знемігся. Я вже не знаходжу собі тут місця, цей світ мені чужий. Дехто мене розпитує, дехто зовсім не розпитує, і по них видно, що вони тим пишаються; часом вони навіть кажуть із поважним виглядом, що, мовляв, розуміють: про це не можна голосно говорити. І гадають, що бозна-які розумні.
Найкраще мені, коли я сам; тоді ніхто мені не заважає. Бо всі розмови неодмінно зводяться до того, які погані справи на фронті або які добрі справи на фронті, комусь здається так, а комусь інакше, та врешті всі швидко переходять до того, чим живуть вони самі. Звичайно, колись і я точнісінько так жив, але тепер я не знаходжу з цими людьми спільної мови.