На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7194-7
- Переводчик: Екатерина Ивановна Гловацкая
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші». Краткое содержание книги:
У часи, коли світ сповнився жаху та страждань, коли люди безжально та безглуздо вбивали один одного, хтось мусив сказати: «Ніколи ще життя не було таким дорогоцінним, як сьогодні… коли воно так мало коштує». Цією людиною був Ерих Марія Ремарк.
«НА ЗАХІДНОМУ ФРОНТІ БЕЗ ЗМІН»
Пауль Боймер і його однокласники потрапили в окопи зі шкільної лави. Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, що настане мирне життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.
«ПОВЕРНЕННЯ»
Вони повернулися з війни. Вони вижили. І тепер треба… жити далі. Проте все, що було важливим колись, раптом втрачає значення. Попри страх, безнадію, самотність герої повинні знайти новий сенс життя…
«ТРИ ТОВАРИШІ»
Один із кращих світових романів про справжню дружбу і велике кохання… Війна опекла душі людей, і рани ще не загоїлися. Але все можна подолати, коли поруч є два товариші і кохана. Найвідоміший твір Ремарка — мабуть, найкрасивіша історія людських почуттів.
Як тут усе не схоже на ті борделі для рядових, що їх нам дозволяють відвідувати й де доводиться ставати в довгу чергу. Мені не хочеться їх згадувати, але вони мимохіть спадають на думку, і стає аж страшно, що я ніколи не позбудуся тих спогадів.
Нараз я відчуваю губи тоненької, чорнявої і жадібно тягнуся їм назустріч, заплющую очі, наче прагну згасити в пам’яті війну, її жах і мерзоту, щоб прокинутися молодим і щасливим; переді мною спливає яскравий образ дівчини з афіші, й на якусь хвилину мені здається, що моє життя залежатиме від того, чи я здобуду її… І я ще дужче тулюся до рук, що обіймають мене… Може, зараз станеться диво.
Трохи перегодом усі три пари вже знов укупі. Леєр аж пашить бадьорістю. Ми сердечно прощаємось і взуваємо чоботи. Нічне повітря холодить наші розпаленілі тіла. У темряві височать тополі й тихо шелестять. Місяць сяє на небі й у воді каналу. Ми не біжимо, а йдемо поряд, широко ступаючи.
Леєр каже:
— За це справді не жалко хлібини.
Я не зважуюсь говорити, мені навіть трохи сумно.
Раптом ми чуємо, що хтось іде, і мерщій ховаємося за кущами.
Чоловік наближається, проходить просто поруч. Ми бачимо, що це голий солдат, у чоботях, точнісінько як ми, він тримає під рукою пакунок і страшенно поспішає. Це чимдуж мчить Тьяден. Уже його й не видно.
Ми регочемо. Ото лаятиметься завтра!
Ніхто й не помічає, як ми добираємося до наших матраців.
Мене викликають до канцелярії. Командир роти видає мені відпускне свідоцтво, проїзні папери та зичить щасливої дороги. Я розглядаю папери, цікавий знати, на який час дали мені відпустку. Сімнадцять днів, з них чотирнадцять — відпустка, а три — на дорогу. Це замало, і я питаю, чи не можна дати мені на дорогу п’ять днів. Бертінк показує на свідоцтво, і тільки тепер я бачу, що мені не доведеться відразу повертатися на фронт. Коли відпустка закінчиться, я маю з’явитися на курси в один із тилових таборів.
Інших беруть завидки. А Кач дає мені добрі поради, як там, у тилу, поводитись:
— Коли не ловитимеш ґав, то зможеш там довго валандатись.
Правду кажучи, мені було б краще поїхати звідси днів через вісім, бо стільки ми ще пробудемо тут, а тут зовсім не погано…
Звісна річ, сьогодні я пригощаю в солдатському буфеті. Ми вже трохи сп’яніли. Мені стає сумно: я їду звідси на шість тижнів, це, безперечно, справжнє щастя, але що буде, як я повернуся? Чи зустріну я ще своїх друзів? Кеммеріха й Гайє вже немає на світі, а далі чия черга?
Ми п’ємо, і я роздивляюся всіх, одного за одним. Біля мене сидить Альберт, курить цигарку та сміється, ми з ним завжди були разом; навпроти примостився Кач, у нього похилі плечі, широкі долоні та спокійний голос; далі — Мюллер, зуби в нього стирчать уперед, а сміється він, мов гавкає; поруч — Тья-ден із мишачими очицями та Леєр, що відпустив собі бороду й тепер виглядає років на сорок.
У нас над головами аж клубочиться дим. Який-бо це солдат без тютюну! Буфет — добрий притулок, пиво — не тільки напій, а й ознака того, що ти в безпеці, що можна вільно потягтися й випростати ноги, руки. Це ми й робимо якнайзручніше — далеко простягли ноги й геть усю підлогу заплювали так, що не всі це й зуміють. З яким дивним почуттям поглядає на це той, хто має завтра звідси їхати!
Уночі ми ще раз перепливаємо канал. Мені навіть страшно сказати тоненькій, чорнявій, що я завтра їду, а коли повернуся, наша частина буде, напевне, вже десь далеко, тож ми, мабуть, уже не побачимось. Однак її це, здається, не дуже обходить, вона тільки киває. Спершу я не можу цього збагнути, та врешті розумію. Леєр слушно каже: якби мене відправляли на фронт, тоді я знову став би «pauvre garçons», а відпускники їх мало цікавлять, до них вони байдужі. А, хай іде до дідька лисого з її зумкотінням і теревенями. Ти віриш у диво, а виявляється, справа тільки в буханці хліба.
Наступного ранку, пройшовши дезкамеру, я вирушаю до польової залізничної станції. Мене проводжають Альберт і Кач. На станції ми дізнаємося, що поїзда доведеться чекати ще кілька годин. Моїм приятелям треба повертатися назад, до роти, і ми прощаємося.
— Бувай здоров, Каче! Бувай здоров, Альберте!
Вони йдуть назад і ще кілька разів обертаються та махають мені руками. Постаті поволі меншають. Та їхня хода, їхні рухи мені такі знайомі, що я навіть здаля можу розпізнати хлопців. А потім вони вже зникають.