Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

«Ось воно що, — подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. — Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».

— Я дотримуюсь, — відповіла вона.

— Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право — я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.

Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, — збагнула вона. — І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».

Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:

— Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми. Хіба не так?

Вона насилу стримала посмішку, коли побачила на обличчі Фадавара вкрай розгублений вираз, і сказала собі: «Ти навіть не чекав, що я можу про це знати?»

— Твоя правда, — озвався Фадавар.

— Гаразд! Я прийму твій виклик, але з однією умовою: у разі моєї перемоги твої корона й скіпетр мають стати моїми. Згода?

— Згода… — понуро кивнув Фадавар і так грюкнув скіпетром об землю, що той аж угруз у неї, а потім схопився за браслет на лівій руці й став його знімати.

— Зажди, — мовила Насуада. Потім вона підійшла до столу й, узявши в руки маленький мідний дзвоник, подзвонила спочатку двічі, а після невеличкої паузи ще чотири рази.

За мить до намету ввійшла Фарика. Вона здивовано зиркнула на гостей Насуади й, уклонившись, сказала:

— Я слухаю вас, моя пані.

— Можеш продовжувати, — кивнула Насуада до Фадавара, а потім звернулася до служниці: — Допоможи мені зняти сукню, бо я не хочу її зіпсувати.

Фарика геть збентежилась від такого прохання:

— Прямо тут, пані? Перед усіма цими чоловіками?

— Авжеж тут. І бажано хутчіше, бо в мене немає часу сперечатись із власною служницею. — Дівчина відповіла надто грубо, бо її серце шалено калатало, а шкіра стала такою чутливою, що м'яка підкладка вбрання здавалась їй грубшою за полотно. Тож повага й витримка були зараз не для неї. Зараз вона думала тільки про майбутній бій.

Доки Фарика розв'язувала й витягувала шнурівки її сукні, що йшли від самісіньких плечей аж до кінця спини, Насуада стояла непорушно. Потім служниця здійняла Насуадині руки вгору й витягла їх із рукавів, а легка сукня впала до ніг дівчини, і та залишилась у самій тільки білосніжній сорочці. Насилу вгамувавши тремтіння, Насуада спробувала не зважати на жадібні погляди чотирьох воїнів і переступила свою сукню, яку служниця миттю підхопила з брудної долівки.

Фадавар тим часом знімав із рук браслети, замерехтівши гаптованими рукавами своєї сорочки. Упоравшись із браслетами, він зняв з голови велетенську корону й передав її одному зі своїх людей.