Якщо кров тече [UK]

— Не можу. Шляхи Божі — загадка.

— До сраки загадки, — каже хлопець. — Загадки нехай лишаються в збірках казочок, де їм місце.

Дядько Даґ киває і кладе руку на Браянові плечі.

— Я знаю, що це важко, малий, мені теж важко, але кращого пояснення в мене нема. Життя — це загадка. І смерть теж.

Вони замовкають, слухаючи мірне піп… піп… піп… і сопіння, коли Чарльз Кранц — просто Чак для дружини, шурина і друзів — раз за разом повільно втягує повітря, його тіло виконує останні взаємодії зі світом, і кожен вдих та видих (як і удари серця) контролюються занепалим мозком, де ще не завершилися кілька процесів. Чоловік, котрий провів усе робоче життя в бухгалтерії «Мідвест-трасту», зараз підбиває останнє сальдо: невеликий прибуток, значні видатки.

— Банки начебто мають бути безсердечними, але його там по-справжньому любили, — каже Браян. — Прислали купу квітів. Медсестри розмістили їх у солярії, бо йому тут квітів не можна. Що вони собі надумали? Що на нього алергія нападе?

— Він любив там працювати, — каже Даґ. — Може, то було не казна-що на тлі великої картини — йому б ніколи не присудили Нобелівську премію й не видали б Медаль Свободи; але він любив ту роботу.

— І танцювати теж, — каже Браян. — Обожнював танцювати. І вмів. Як і мама — ох і підпалювали вони килим, як вона казала. Але вона ще казала, що він танцював краще.

Даґ сміється.

— Називав себе Фредом Астером для бідняків. А ще малим любив моделі потягів. У його зейді була іграшкова залізниця. Ну, в його дідуся, розумієш?

— Ага, — каже Браян. — Я знаю про його зейді.

— Він прожив хороше життя, Браяне.

— Але недостатньо, — каже Браян. — Він ніколи не проїде Канадою на потязі, як хотів. Не побуває в Австралії — цього він теж хотів. Ніколи не побачить, як я випускаюся зі школи. Йому не влаштують вечірку перед виходом на пенсію, де люди виголошують смішні промови й дарують золотий… — він витер очі рукавом піджака, — золотий годинник.

Даґ стискає племінникові плечі.

Браян говорить, опустивши очі на свої зчеплені долоні:

— Я хочу вірити в Бога, дядьку, і начебто вірю, але не розумію, чого так має бути. Чому Бог дозволяє таке. Це загадка? Ви ж крутий філософ — і це найкраще, що ви можете сказати?

Так, тому що смерть руйнує всю філософію, думає Даґ.

— Знаєш, як кажуть, Браяне: смерть забирає найкращих, і смерть забирає всіх інших.

Браян намагається усміхнутися.

— Якщо це мало мене втішити, то вам треба старатися краще.

Даґ ніби не чує цього. Він дивиться на зятя, кот­рий — принаймні в Даґовій голові — йому як справжній брат. Подбав про хороше життя для його сестри. Допоміг йому відкрити свою справу — і це найменше з усього. Вони разом добре веселилися. Але недостатньо, і схоже на те, що цим доведеться вдовольнитися.

— Людський мозок має обмеження — він не більш як губчаста тканина у кістяній коробці. Але розум усередині того мозку безмежний. У ньому колосальні запаси пам’яті, а розмах уяви виходить далеко за нашу здатність її зрозуміти. Думаю, що коли людина помирає, руйнується цілий світ — світ, який вона знала і в який вірила. Подумай про це, малий: на Землі мільярди людей, і в кожному з тих мільярдів цілий світ усередині. Зéмлі, створені їхнім розумом.