Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

Вона вказала на розкішне Маріччине вбрання. Міла прикусила губу. Примружилась.

— Насправді… я давно мріяла про таку подібну. Тільки чорну.

— Вважайте, що вона ваша. Я підберу розмір і завтра ж відправлю вам кур’єром.

Мілині очі захоплено спалахнули.

— Ой, дякую!

Лея вельможно усміхнулась.

— Немає за що. Ну, — вона повернулась до Яна, — то що? Ходімо, пане Рейвах. Маєте відпрацювати вартість відданих за вас мандрагор.

— Що це він сказав? — спитала Міла в Марічки.

— Здається, щось із Біблії,[2] — ховаючи усміх, відказала та.

На дворі падав дрібний, наче бісер, сніг. Вітер зачаєно принишк, лише іноді висмикуючи з-під ніг легке біле кришиво; мороз, доти чіпкий та жалючий, нині майже не чувся. Місто здавалося зачаклованим велетнем — із тих казок, де принци перетворюються в страховиськ і навпаки. Ніде, правда, не говорилося про те, щоби принц перетворився на принцесу, але хтозна, може саме це і малося на увазі.

— Ми дійсно йдемо до тебе? — повагом поцікавився Ян.

— Ну. А ти думав, нащо я тебе звідти висмикнула? Подихати свіжим повітрям?

— Хто тебе зна? Може, для того, щоби перевірити дієвість твого маскараду.

Лея тихо розсміялася.

— Ти надто високої про мене думки. Навряд чи я спроможна на подібні експерименти заради самого лише мистецтва.

Вона спинилася під ратушею, піднявши лице до величезного годинника.

— Майже північ.

Годинник, рипнувши древнім механізмом, заграв лунко й холодно — наче велетенська, порожня музична скринька.

— Зараз хтось із нас повинен перетворитися на монстра. Себто, відкрити свою справжню сутність. Сьогодні, мабуть, це буду я.

Лея підняла руки й акуратно відчепила свою чоловічу перуку. Пишне довге волосся впало їй на плечі. Ян затримав подих — проти світла ліхтаря вона здавалася вишуканим чорним силуетом, виконавицею головної ролі в театрі тіней. Чого він не знає про неї? Чого ніколи не дізнається?

— Ходімо швидше. Я ж іще мушу тебе повернути.

— Лея, — усміхнувся він, — в тебе справді є вінілові платівки?

Темний мерехтливий погляд… вона ледь повагалася перед тим як відповісти.

— Ні. Немає.

Той вузол болі й сподівання, що правив йому нині за серце, судомно стиснувся у бентежному передчутті. Не так вже й багато радості було в тому відрусі, але радість була теж, більше ніж він звідав її за останні кілька тижнів.

Він був потрібен Леї, хоч і не знати, для чого саме.

Вона відчинила двері свого будинку, глянувши на свого супутника тепло й лукаво, мовби запрошуючи здійснити хуліганський наскок на театральну костюмерну.

— Розташовуйся десь тут, — мовила вона, — я приєднаюся до тебе за хвилину, лише зроблю гарячого вина. Ти будеш?

Він безтямно кивнув.

Знайшовши собі місце серед численних подушок із золотим шитвом, що прикрашали канапу кравчині, Ян завмер ледь не в гіпнотичному трансі. Кілька хвилин збігли непомітно. Вона повернулася із двома запітнілими келихами на срібній таці — знову інакша, вбрана в оксамитову домашню сукню, крізь розрізи якої прозирав червоний шовк.