Викрадач тіней
- Автор: Леви Марк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-184-9
- Жанр: Магический реализм
Электронная книга - «Викрадач тіней». Краткое содержание книги:
Хлопчик виріс, став лікарем і застосовує свій дар для зцілення хворих. Але себе самого він вилікувати не може: його душа шукає любов, утрачену багато років тому.
— Це постійні наші пожильці, — стенула плечима власниця. — Сусідній притулок для людей похилого віку втратив ліцензію, і мені довелося прихистити все це чарівне товариство, не виганяти ж їх на вулицю. Вам поталанило: один із моїх пожильців помер минулого тижня, його кімната звільнилася, зараз я вас туди відведу.
— Оце поталанило, так поталанило! — прошепотіла Софі, піднімаючись сходами.
Хазяйка попросила пенсіонерів потіснитися, щоб пропустити нас до коридору.
Софі кожного з них обдарувала усмішкою.
— Якщо ми скучимо за лікарнею, — кинула вона Люкові, — обстановка нам буде про неї нагадувати.
— А як, гадаєш, я довідався про цей готель? Одна з моїх однокурсниць дала мені адресу, на канікули вона їздить сюди допомагати й заробити трохи грошей.
В одинадцятому номері виявилося два ліжка. Ми з Софі поглянули на Люка.
— Я ж пообіцяв, що вам не набридатиму, — вибачився він, — адже в готелях лише сплять, хіба ні? Але якщо вам потрібний повний спокій, я можу ночувати в автомобілі, ось і все.
Софі поклала руку Люкові на плече й сказала, що ми дісталися сюди через море, і це основне. Підбадьорений Люк запропонував нам обрати ліжко, яке подобається.
— Жодне, — пробурмотів я, стусонувши його ліктем у бік.
Софі обрала те, що далі від вікна й ближче до ванної.
Коли ми поскидали сумки, вона запропонувала довше в номері не затримуватися. Їй хотілося їсти й побачити море. Люк не змусив себе просити двічі.
— До пляжу метрів із шістсот пішки, — пояснила нам хазяйка, малюючи план на аркушику паперу. — Дорогою буде пивна, що працює цілий день.
— За обід заплачу я, — розщедрилася Софі, хмеліючи від запаху водоростей, який уже вчувався в повітрі.
Коли ми пішли торговою вуличкою, я відчув, ніби вже бував тут. Я стиснув плечима: усі приморські курортні містечка чимось схожі, певно, в мене знову розігралася уява.
Люк і Софі дуже зголодніли, чергова страва їх не наситила, і Софі намірилася пригостити всіх іще й вершками з карамеллю. З пивної ми вийшли, коли вже смерклося. Море було неподалік. Хоч ми мало що в темряві могли розгледіти, але все ж захотіли пройтися по пляжу.
Мол був ледь освітлений, на добрячій відстані один від одного блимали три вуличні ліхтарі, решта все потопало в темряві.
— Відчуваєте, — скрикнув Люк, розкинувши руки, — відчуваєте запах йоду?! Нарешті я позбувся лікарняного запаху карболки, який уївся в мене, відколи я став працювати санітаром. Я навіть намагався чистити ніздрі зубною щіткою, щоб його позбутися, ніщо не допомагало, а тут така краса! А прибій! Чуєте шум хвиль?
Люк не чекав нашої відповіді. Роззувшись і знявши шкарпетки, він побіг по піску до краю прибою. Софі подивилася йому вслід, підморгнула мені, роззулася й побігла доганяти Люка, який із криками ганявся за хвилями. Я теж пішов до води, з неба світив майже повний місяць, і моя тінь бігла попереду. Обходячи калюжу, я майже чітко побачив у відблисках солоної води силует дівчинки, яка дивилася на мене. Коли я дістався прибою, Люк і Софі були захекані. Ноги в нас замерзли, Софі цокотіла зубами. Я обняв її, щоб розтерти спину. Час було повертатися до готелю. Ми пішли назад через станцію, несучи взуття в руках. У готелі всі спали, і ми нечутно піднялися сходами.
Прийнявши душ, Софі забралася в ліжко й відразу заснула. Люк замилувався, як вона спить, махнув мені рукою й вимкнув світло.
Уранці нас аж млоїло від самої думки, що доведеться снідати в готелі. Товариство було не надто веселе, а від жування протезами з душі вернуло.
— Але ж сніданок входить у вартість номера! — наполягав Люк.
Та бачачи кисле личко Софі, яка заповзялася до сухариків, Люк відштовхнув стільця, наказав нам чекати й побіг до кухні. За п’ятнадцять довгих хвилин пожильці, які сиділи за столами, попідводили носи від тарілок, внюхуючись у незвичний запах. Запала цілковита тиша, усі старенькі поклали виделки й ножі та з цікавістю позиркували на двері.
Нарешті з’явився й замурзаний борошном Люк, несучи повний кошик коржиків. Він обійшов усі столики, роздав кожному по два коржики, повернувся до нас, три коржики поклав перед Софі й усівся знову з відчуттям виконаного обов’язку.
— Я їх приготував із того, що спромігся знайти, — пояснив він, умощуючись. — Треба купити три кульки борошна, масла й цукру, мені здається, я вигріб геть усі запаси нашої бандерші.
Його ще теплі солодкі коржики танули в роті.
— Я скучаю за пекарнею, — зізнався Люк, обводячи поглядом небокрай. — Мені подобалося, як зранку до крамниці приходять перші ласі покупці. Дивись, які щасливі ці старі; це, власне, не лікування, але воно їм явно на користь.