Викрадач тіней

Софі з’явилася наприкінці першого тижня січня. Я щоночі заходив до її відділення, але не заставав. Вона сама зайшла до нас, у відділення швидкої, коли повернулася. Її засмагле обличчя дисонувало з блідими обличчями наших співробітників. Вона пояснила, що їй треба було провітритися. Я потягнув її до невеличкого кафе навпроти лікарні, де ми повечеряли, перш ніж знову заступати на чергування.

— Де ти була?

— Як сам міг здогадатися, на півдні.

— Сама?

— З подругою.

— З якою?

— У мене теж є подруги дитинства. Як твоя мама?

Вона досить довго мене слухала, а потім узяла мене за руку й пильно подивилася.

— Ми вже скільки часу разом? — спитала вона.

— Навіщо це запитання?

— Дай відповідь. Коли це вперше сталося між нами?

— У той день, коли губи наші зустрілися — я саме прийшов до тебе у відділення, — відповів я, не вагаючись.

Софі скрушно подивилася на мене.

— У той день, коли я пригостив тебе морозивом у парку?

Обличчя її ще більше спохмурніло.

— Назви мені дату.

Мені треба було поміркувати, але вона не дала мені цього зробити.

— Уперше ми з тобою кохалися рівно два роки тому, достеменно. А ти навіть не пам’ятаєш. Ми не бачилися два тижні й відмічаємо цю дату в убогому барі навпроти лікарні, бо треба десь перекусити перед чергуванням. Я більше не можу бути то твоєю найкращою подругою, то коханкою. Ти готовий віддатися душею й тілом цілій землі, першому-ліпшому зустрічному, а я лише буй, за який ти чіпляєшся в бурю й полишаєш, щойно розпогодиться. Ти більше цяцькався з Люком ці кілька місяців, ніж зі мною за два роки. Хочеш ти це визнавати чи ні, ми не борюкаємося в шкільному дворі. Я лише тінь у твоєму житті, а ти для мене набагато більше значиш, і мені це болить. Чому ти возив мене до своєї матері, навіщо була та близькість на вашому горищі, навіщо було впускати мене у своє життя, якщо я була лише гостею? Я сто разів збиралася піти від тебе, але мені несила самій. Тож прошу тебе про ласку, зроби це для нас, якщо вважаєш, що в нас є щось спільне. Навіть ненадовго, дай нам змогу пережити це кохання.

Софі встала й вийшла. Крізь вікно я бачив, як вона чекає зеленого світла для пішоходів, щоб перейти вулицю. Сіяв дощ, і вона підняла комір халата, щоб захистити голову. Не знаю, чому той невинний порух викликав у мене нестримний потяг до неї. Я повитрушував дрібні гроші з кишень, щоб заплатити за вечерю, і кинувся за нею. Ми цілувалися під крижаним дощем, і між поцілунками я перепросив за біль, якого їй завдав. Якби я знав, я перепросив би й за біль, що його мав завдати, але тоді я був щирий.