Викрадач тіней

Я вже йшов, коли вона покликала мене.

— А ви не надто цікавий, не запитали навіть, як мене звуть.

— Аліса, вас звати Аліса, так записано в картці.

— І дата народження?

— Звісно.

— Кепсько.

— Я не рахував.

— Ви галантний, але я вам не вірю. Так, мені дев’яносто два роки, але я знаю, що виглядаю лише на дев’яносто!

— Набагато менше. Я думав, що вам…

— Мовчіть, хоч би скільки ви назвали, все буде надто багато. А ви таки не дуже цікавий, адже я вам так і не сказала, чого так раділа там, у лікарні.

— Я забув, — признався я.

— Підіть на кухню, там у шафці над раковиною є пакет кави, ви вмієте користуватися кавоваркою?

— Здається, так.

— У всякому разі, гірше за ту отруту, яку ви мені принесли з автомата, не буде.

Я зварив каву якомога ретельніше й приніс її до вітальні на таці. Аліса порозливала каву по чашках. Випила вона мовчки, без зауважень, отже, я витримав випробування.

— То чого ж ви так раділи вчора ввечері? — запитав я. — Нічого веселого в тому, щоб підвернути ногу.

Аліса нахилилася до маленького столика й витягла коробку печива.

— Якби ви тільки знали, як мене діймають мої діти! Їхні розмови мене дратують, мене дратують жінка одного і чоловік другої. Вони весь час скаржаться й цікавляться тільки своїми нікчемними життями. А я їх привчала до поезії. Я колись викладала французьку мову, можете собі уявити, а ті двоє дурнів цікавилися лише цифрами. Я хотіла уникнути святкування Нового року в невістки, готує вона жахливо, індичка сама себе підсмажила б ліпше. Аби не їхати ранішньою електричкою до їхньої занюханої сільської садиби, я вдала, що підвернула ногу. Вони вдали, що їм прикро, на п’ять хвилин, не більше.

— А якби хтось із них приїхав по вас автомобілем?

— Жодного ризику. Мої син і дочка змагаються в егоїзмі, відколи їм стукнуло по шістнадцять. Їм тепер на сорок більше, а вони ще не визначилися з переможцем. Я саме була в кухні й думала: що, як вони повернуться після свят, я маю перебинтувати ногу, щоб повірили в мою брехню, коли це посковзнулася й полетіла долі. Рятувальники приїхали за чверть дванадцята ночі. Я зуміла їм відчинити. Шість дужих хлопців лише задля мене в Новорічну ніч, замість індички моєї невістки, що може бути ліпше?! Вони оглянули мене й приторочили до нош, щоб знести сходами. Рівно опівночі ми мали поїхати до лікарні. Я попрохала капітана затриматися ще на кілька хвилин. Мій стан не вимагав невідкладної допомоги. Він погодився. Я їх пригостила шоколадом, ми почекали, скільки годиться…

— А чого ви чекали?

— Телефонного дзвоника. У цьому році мої пташенята ще не зуміють розділити майно. Тож я сміялася, поки моя нога розпухала в машині рятувальників. Зрештою, мені її таки перебинтували…

Я допоміг Алісі лягти в ліжко, увімкнув телевізор і залишив стареньку відпочивати. Повернувшись додому, я кинувся дзвонити мамі.