Дзеркало судді
- Автор: Честертон Гилберт Кийт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-510-4
- Переводчик: Ольга Мандрика
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Дзеркало судді». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
— Але ж це безглуздо! — заперечив секретар.
— Це набагато більше, ніж безглуздість, однак нічого незвичайного тут немає. Сучасна політика наполовину полягає в тому, що багачі шантажують народ. Ваша думка, що це — безглуздість, грунтується на таких же безглуздих ілюзіях. Одна з них — що багаті не прагнуть стати багатшими; інша — що шантажувати можна тільки через гроші. У нашому випадку гроші тут ні до чого. Сер Артур Водрі прагнув не вигоди, а помсти. І він замислив найогиднішу помсту, про яку я тільки міг чути.
— Але за що б він мав мстити Джону Делмону? — запитав Сміт.
— Сер Артур Водрі мстив не Джону Делмону, — похмуро відповідав священик.
Якийсь час вони мовчали; потім отець Бравн продовжив говорити, та немовби про що інше:
— Пам’ятаєте, коли ми знайшли тіло покійного, його обличчя опинилося перед нами в перевернутому вигляді. Тоді ви ще сказали, що це лице сущого диявола. А чи не спадало вам на думку, що вбивця теж побачив це обличчя перевернутим, коли підійшов до крісла?
— Мало що можна сказати, коли ти не при тямі, — заперечив його супутник. — Я ж був звик бачити його обличчя як слід.
— А ви, можливо, ніколи й не бачили його як слід, — відповів на це Бравн. — Я вже розповідав вам, що художники ставлять картину «не як слід», якщо хочуть її добре роздивитися. Можливо, за ці десять років за сніданком і за чаєм ви просто вже звикли бачити обличчя диявола?..
— На що це ви натякаєте? — перервав нетерпляче отця Бравна Сміт.
— Я висловлююся алегорично, — похмуро пояснив отець Бравн. — Зрозуміло, сер Артур не був дияволом у буквальному розумінні. Він був людиною, і характер його від природи такий, що міг би навернутися і до добра. Але згадайте його вирячені підозріливі очі, його щільно стиснуті губи, що постійно смикаються; вони багато про що могли б вам розказати, якби ви вже не звикли бачити їх. Знаєте, є хворі, у яких рани на тілі не гояться. Такою була й душа сера Артура. Вона була ніби позбавлена шкіри; він страждав гарячковою самолюбною настороженістю. Його недовірливі очі невсипущо стояли на варті його гідности. Чутливість — це не обов’язково егоїстичність. Сибіла Грей, наприклад, теж не товстошкіра, проте їй вдається бути при цьому мало не святою.
Але у Водрі ця риса вдачі стала згубною для нього гордістю, гордістю, яка навіть не могла дати йому захисту і самозаспокоєння. Будь-яка подряпина на поверхні його душі перетворювалася на гнійну рану. Ось чим пояснюється той випадок з побиттям єгиптянина у свинарнику. Якби він побив його відразу, коли той обізвав його свинею, це було б зрозумілим спалахом гніву. Але там не було свинарника — у цьому й уся заковика. Водрі багато років пам’ятав ту безглузду образу, поки йому не вдалося неймовірне — домогтися приїзду свого кривдника у садибу з хлівом, і лиш тоді він помстився, як вважав, справедливо й артистично. Нічого не скажеш, він любив, щоб помста була справедливою й артистичною.
Сміт з цікавістю поглянув на священика:
— Адже ви думаєте зараз не про історію зі свинарником.
— Так, — відповів отець Бравн, — я думаю про інше. — І, подолавши тремтіння в голосі, продовжив: — Пам’ятаючи про той фантастичний, з терпеливим вичікуванням, задум помсти, що був гідний образи, повернемося тепер до нашої історії. Чи не пригадаєте, щоб хтось ще інший образив Водрі або ж дав йому привід вважати себе смертельно ображеним?.. Звичайно! Його образила жінка.
На очі Івена опустилася тінь жаху, він пильно слухав.
— Дівчина, майже дівчинка, відмовила йому, тому що він свого часу вчинив щось злочинне. За побиття єгиптянина він відсидів у в’язниці недовго. І тоді, у відчаї, цей збожеволілий чоловік сказав собі: «Тоді нехай вона стане дружиною вбивці».
Вони йшли берегом річки в напрямку до садиби. Якийсь час мовчали, а потім отець Бравн заговорив знову:
— Водрі мав можливість шантажувати Делмона, тому що той вчинив колись убивство. Можливо, він знав і про якісь інші злочини його товаришів-шибайголів часів юности. Ймовірно, це був якийсь випадковий злочин — адже ненавмисні вбивства не є найгіршим злочином. А Делмон, як на мене, все-таки здатний на розкаяння, навіть і в убивстві Водрі. Але він був у владі Водрі, і вони, діючи спільно, дуже вправно немов павутиною обплутали дівчину сватанням: один став залицятися до неї, а інший великодушно їх заохочував. Однак Делмон і сам не знав — це відав хіба що лиш сатана, — що на думці у старого. І ось кілька днів тому Делмон зробив страшне відкриття: він виявився лиш знаряддям у чужих руках, його використали, а тепер, як з’ясувалося, збиралися зламати і викинути.