Дзеркало судді

— Отже, ви вважаєте, що ця історія жодним чином не пов’язана з тим, над чим ми зараз ламаємо голови? — задумливо запитав секретар.

— Я вважаю, що ця історія якнайтісніше пов’язана з тим, про що зараз думаю я, — відповів Бравн.

У цей час вони пливли вздовж невисокої стіни; за нею, від сільських будиночків до річки, спускалися по крутому схилу грядки городів.

Отець Бравн уважно перерахував будинки, піднявши гостру парасольку, і, коли дійшов до третього, промовив:

— Торговець тютюном! А що, якщо він?.. Утім, діятиму, як підказує здогад, а там подивимося. Тепер скажу вам, що видалося мені дивним на обличчі сера Артура.

— Що ж? — запитав його Сміт, припинивши на декілька секунд гребти.

— Він завжди ревно дбав про свій зовнішній вигляд, — сказав отець Бравн, — а зараз поголений лише наполовину… Тут зручно причалити. Човен можна прив’язати до цього стовпа.

За хвилину або дві вони вже перелізли через низеньку стінку і підіймалися крутою кам’яною доріжкою поміж грядок з овочами і квітами.

— Подивіться — торговець тютюном вирощує картоплю, — зауважив отець Бравн. — Тут, можна сказати, витає дух сера Волтера Релі.[9] Он скільки картоплі і мішків для неї. Сільські торговці ще не зовсім порвали із селянськими звичками; вони часто поєднують у господарстві два-три заняття. У торговців тютюном у селі зазвичай є ще одне ремесло, але я якось не подумав про це, поки не придивився до підборіддя Водрі. У дев’яти випадках з десяти їх крамницю називають тютюновою, але водночас це ще й перукарня. Водрі порізав руку і не міг поголитися сам — ось чому він пішов сюди. Як вам підказка?

— Ця підказка, звичайно, багато чого прояснює, — відповів Сміт. — Але вам, напевно, вона підказала значно більше.

— А чи вам це не підказує, наприклад, — продовжував отець Бравн, — за яких обставин міг посміхатися геть не беззахисний джентельмен безпосередньо перед тим, як йому перерізали горлянку?

За кілька секунд вони йшли темним коридором у задній частині будинку і незабаром опинилися у внутрішній кімнаті; тьмяне світло проникало сюди із сусіднього приміщення, а ще поблискувало запилене, тріснуте дзеркало. Кімната потонула в зеленкуватій напівтемряві, як на дні озера, але все-таки можна було розгледіти звичайні перукарські інструменти і панічно бліде обличчя перукаря.

Очі отця Бравна обнишпорили кімнату, яку, було видно, незадовго до цього ретельно вичистили й прибрали, і нарешті прикипіли до чогось у запорошеному кутку за дверима.

Там висів капелюх, білий капелюх, так добре знайомий усім у селі. А проте, завжди примітний на вулиці, тут він здавався однією з тих дрібних речей, про які деякі люди іноді геть забувають, коли старанно вишкрябують підлогу і знищують забруднені ганчірки.

— Сер Артур Водрі, гадаю, голився тут учора вранці, — рівним голосом промовив отець Бравн.

На перукаря, низенького лисого чоловічка в окулярах, на прізвище Вікс, раптова поява двох відвідувачів з глибини його власного будинку справила таке враження, немовби це дві примари повстали із склепу під підлогою.