Заячий пастух

А на ранок з костуром у руці із своєї хаті ледве дошкутильгав до управителевої контори, обмотаний увесь білим ганчір'ям, самий ніс визирав на світ Божий та одне око підсинене.

– На мені живого тіла не лишилось, – трохи не плачучи, скаржився Гичка управителеві. – Як вони мене кусали! А Лютру та Цербера напевно загризли на смерть!

– Хто це – вони? – не розуміючи, про кого мова, питав управитель.

– Та хто ж, зайці!

– Зайці! Лишенько! Дожилися! Людей їдять! Собак їдять! Що ж воно робиться!....

– Як вовки, гризуть, – додав Гичка.

– Я буду писаги Галактіонові Калістратовичу, хай або мене звільняє, або Тараса, – казав управитель.

– Пишіть, хай звільняє, – розчулено мовив Гичка...

Увесь маєток уже гомонів, мов потурбований вулик.

Поспішив прийти до Василька й дід Данило, приніс йому їсти й надзвичайну новину.

– У нас щось трапилось, – сказав він хлопцеві. –

Гичка побитий, мов сніп, а синій, як печінка. Каже, ніби впав з горища. А люди не вірять. Подейкують, нібито дали йому чосу коваль Семен з отим попереднім майстром Цвіркуном. Ніби помстилися за кривду.

– То не ковалі, а панські собаки його пошарпали, – сказав Василько.

– А ти звідки знаєш? – здивувався дід Данило.

– Бо бачив.

– Бачив?!

– Еге ж. Чогось мені довго не спалося, сидів я біля вікна та думав, як воно буде в тому Одесі. Коли бачу, щось сунеться до кошари, і два собаки з ним. Еге, міркую, зайців моїх хоче подавити. Але того не може статись. Я тихенько сказав собакам, щоб зайців не займали, а господаря свого провчили, як шкодити, та нагнали звідси. Собаки його й насіли. Я не знав, хто в гості до мене приходив. Думав, хтось із перещіпнян чипокрівчан. А воно Гичка. І чого він прителющився – не розумію!

– Знівечив ти його, хлопче, як Бог черепаху.

– То не я, а собаки його, – виправдувався хлопець.

– Але він тобі цього не подарує. Мстивий він.

– То правда, – мовив Василько. – Від Гички всього можна сподіватись. Та не встигне він нічого уброїти. Зайців я розпущу на волю. Хай собі гуляють, де хочуть. Яке ж воно їм життя в кошарі! А коли треба буде – знову скличу. Та це не скоро, аж восени, як пани поз'їздяться.

Подумав дід Данило та й каже:

– Як уже на те пішло, хлопче, давай ми з тобою заберемо в управителя гроші і за тих зайців, за яких він ще не платив. Наскликай з поля зайців, скільки ще не вистачає, а я піду до нього й скажу, ніби то я наловив. Однаково німцеві, кому платити. А в місті нам кожна копійка знадобиться, місто не любить безгрошівних.

– Ні, діду Даниле, – поміркувавши над пропозицією цією, відповів Василько. – П'ятсот карбованців від пана Номікосова я візьму, бо така наша з ним умова. А шахраювати нам не личить.

– Отаким завжди будь, Тарасе! – похвалив хлопця дід Данило. – Свого доправляйся, чужого цурайся.

І одного гожого ранку, коли на небі не було жодної хмариночки, а з–за лісу показалося величнесонце і під його промінням засяяв, мов спаленів, сніг, защебетали синиці, зацвірінькали горобці, тоді Василько вивів із кошари своїх зайців, посідали вони навколо хлопця, нашорошивши гострі вуха, а ві витягнув з–за пазухи сопілку й заграв: