Заячий пастух
- Автор: Гайворонський Василь
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Еколого-культурни йцентр "Бахмат", Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заячий пастух». Краткое содержание книги:
Повість “Заячий пастух” – це чудова казка про наш край.
Рекомендовано для дітей старшого віку.
Видання здійснено за ініціативи Донецьких обласних організацій: Еколого-культурний центр Бахмат, Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
Консультант – ОЛІФІРЕНКО Вадим Володимирович, канд. педагогічних наук, член Національної спілки письменників України
На обкладинці: Нана Семенкова Друзі
– Знову мені ті зайці! – підвищеним тоном мовив коваль. – Я до вас поважно, а ви все з жартами. Думаєте, як я заводянин, то тільки в залізі й розуміюсь. А я, коли хочете знати, запеклий мисливець. Доводилося полювати лисиць, зайців, стріляв дрохов, бив куріпок. А ви мені в очі дим пускаєте. Зайців пасе Тарас! До школи везіть його! Хлопець допитливий. Може вибитись на широкий шлях у житті. А ви його тримаєте в цій пущі. Та ще й кажете, що гроші маєте заробити! Гріх берете на свою душу.
– Не беру я гріха на свою душу, Семене, і не жартую з тобою, а кажу те, що воно є. Найнявся Тарас пасти зайців до наступної осени, сто штук за п'ятсот карбованців. Це ж гроші, Семене!
– Таких дурних панів ще не траплялося, щоб хлопцям давали по п'ятсот карбованців.
– Та й хлопців таких ще не було, щоб зайців пасли.
Щоб припинити суперечку, Василько зліз з печі.
– Здоров був, – привітав його коваль. – Як спалося?
– Добре спалося, дядьку Семене. – Ще б лежав, та треба до зайців навідатись.
Коваль похапливо обмацував свої кишені, шукав коробок з цигарками, а знайшовши, закурив і підвівся на тверді ноги.
– Пробачте мені, приятелі, – казав він. – Тут якесь непорозуміння. Адже в нас трохи не кожен повіт і на тварин, і на речі має свої власні назви. То, може, ви кроля і називаєте зайцем? Зрештою, що ж тут дивного? То ж одна родина. Але залишмо це. Мене цікавлять не зайці твої, Тарасе, а твоя особа. Дізнався я, братіку, від діда Данила, що підеш ти вчитись. Це діло! Вчися, братіку, нам дуже потрібні вчені люди.
І не певний себе, не знаючи, що з ним станеться за тиждень, навіть завтра чи й сьогодні, він витягнув з кишені записничок, розбірливо написав адресу своїх одеських друзів і дав дідові Данилові.
– Дякую, – ховаючи папірець за підшивку шапки, мовив старий. – Може, й справді знадобиться.
– Ні за що, – відповів коваль. – Напевно пригодиться, аби не барилися тут.
А Василько був уже надворі. Куди не подивись, самі кучугури, і все блищить, сяє, кожна сніжинка просякалася соняшним промінням і перетворювалася сама на малесеньке світило. Сніг під ногами рипів. А зайцям у кошарі байдуже до всього, бавляться, скубуть сіно, борсаються в снігу, що місцями через щілини понадувало, розважаються.
Незабаром дід Данило привів до кошари коваля.
– Дивись уважно, – сказав старий. – Що це за птахи? Зайці чи кролі?
Коваль, зачудований, знизав плечима.
– Та ніби зайці. Але ж зайців свійських не буває.
– А вони і є дикі, – посміхався дід Данило.
Коваль також засміявся й хитрувато підморгнув оком, мовляв, кажіть комусь іншому, а не мені.
– Поки що до побачення, заячий пастуше! Дякую за гостинність. І вам, діду Даниле, на все краще. Піду до свого Гичка приймати на себе ковальські обов'язки. У кузні я почуватимусь краще, ніж серед зайців. Ач які, здається, і вони вже кплять із мене.
І коваль вийшов з кошари.
– Не вірить, – сказав Василько, коли вже не чутно було рипіння снігу під ковалевими чобітьми.
– Заводянин, – сказав дід Данило. – Життя їхнє таке, що вірити дуже не доводиться. А чоловік він цікавий. Тільки не затримається тут, не призвичаїться. Потягне заводянина до стукоту–грюкоту, до гармидеру міського. Тиша степова дратуватиме його. А шкода, коваль – гарний бесідник. Наймитам він був би знахідкою.
Увесь день дід Данило з Васильком відкидали від хати сніг і прорізали в наметах стежки. А надвечір до кошари прибрів з мішком за плечима перещіпнянець дядько Паляничка.
– Приймай, хлопче, і від мене зайця, – витираючи рукавицею спітніле чоло, сказав він Василькові. – Не все ж носити Мусієві та Мусієві, царство йому небесне...
– А що з дядьком Мусієм? – стривожено запитав Василько.
– А що ж, як не замерз, – збиваючи рукавицею з чобіт сніг, мовив Паляничка. – Ще позавчора він пішов на зайців та й не повернувся. Ранком сьогодні Мусіїха наробила лементу на все село. Посходилися селяни до збірні, гомонять, той те, той се, один каже, що треба йти в поле розшукувати Мусія, інший відраджує й запевняє, що Мусій як не в Покровському, то в Горілій Клуні лигає горілку. Отоді й подумав я, що який не був Мусій, а все ж хрещена душа, піду, вирішив я, повештаюся степом, знайду – не знайду, а хоч совість свою очищу
– І очистив–таки? – глузливо запитав Паляничку дід Данило.
Паляничка гучно ляпнув себе рукавицями по кожусі.
– І скажіть, як воно сталося, – розповідав він. – Вийшов я за село, підходжу до кислиці, що росте, може, знаєте, позаду вітряків, гульк, а під кислицею щось ряботіє. Я туди, так і є, він, сіромаха, до половини заметений снігом. Приторкнувсь я до Мусія, а він давно вже задубів. Поклав я його, скарлюченого, на замет. А в ямі, де він сидів, і торба його з харчами, і пляшка з–під горілки, трішки ще й на дні залишилось. Допив я горілку за спокій душі небіжчика, коли чую, щось у снігу ніби шарудить. Копнув ногою, а там мішок із зайцем. Що ж, не вдалося врятувати Мусія, то врятую хоч зайця. Моя знахідка, мої й гроші. То куди ж вам його діти, в кошару?