Заячий пастух
- Автор: Гайворонський Василь
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Еколого-культурни йцентр "Бахмат", Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Заячий пастух». Краткое содержание книги:
Повість “Заячий пастух” – це чудова казка про наш край.
Рекомендовано для дітей старшого віку.
Видання здійснено за ініціативи Донецьких обласних організацій: Еколого-культурний центр Бахмат, Товариство ім. Олекси Тихого, Союз українок
Консультант – ОЛІФІРЕНКО Вадим Володимирович, канд. педагогічних наук, член Національної спілки письменників України
На обкладинці: Нана Семенкова Друзі
Поставив Василько на стіл горщик з кулешем, а коваль розв'язав свій лантух і почав витягати сорочки, молотки, якесь зубилля, терпуги, шматок ковбаси, декілька невеликих булок і купу книжок.
– То ви й грамоти вмієте, – сказав Василько із заздрістю в голосі.
– О, братіку... – почав був коваль.
– Я, дядьку, не братік, а Тарас, – завважив хлопець.
– Ого, то ти Тарас! – захоплено промовив Коваль.
– Гарне ім'я! Отож, братіку Тарасе, книжки, якщо хочеш знати, – моє щастя і мій клопіт. Саме книжки й зробили мене непосидющим і терпким на язик. Одначе, не шкодую. А ти, мабуть, і досі ще не навчився грамоти?
– Не вмію, – чомусь спаленівши, признався Василько.
– Нічого, – потішив коваль. – Якщо я тут утримаюсь, то навчу тебе читати й писати.
Коваль перерізав ще невідталу ковбасу навпіл, кусок подав хлопцеві, а сам присів до кулешу.
– А про Тарасів вам не доводилось читати? – після деяких вагань наважився таки Василько запитати коваля.
– Про Тарасів? Про яких Тарасів?
– Був колись гетьман наш український, Тарас Перший, – пояснив Василько. – Потім був і Тарас Другий, із шевців, що пісні писав людям.
Коваль від здивовання поклав ложку на стіл, пильно видивився на хлопця і, усміхнувшися, сказав:
– Були у нас, братіку, різні гетьмани. А найславетніший з них Богдан
Хмельницький. Доводилось мені читати про одного Тараса, козацького отамана. Гарна книжка, читаєш і думаєш, що й ти козак, і ти в Тарасовому війську. Одначе, гетьманом Тарас Бульба не був.
– Як це не був! – схвилювавшися, схопивсь на ноги Василько. – Може, ще скажете, що й не спалили його живцем на вогні?
– Спалили, братіку, спалили, – примирливо мовив коваль. – Та до гетьмана він не доріс.
І тоді Василька осяяла радісна думка:
– А ту книжку хто писав? Пан якийсь, чи ні?
Коваль знову відірвався від кулешу.
– Писав хоч і пан, – сказав він, – та не втому діло...
– Еге! – вхопився Василько. – Саме в тому й діло! Отак пани вам усе й напишуть, як воно справді було! Ви не чули, що вони зробили з Тарасом Другим і його піснями?
– Якого Тараса Другого? Це ти так називаєш Тараса Шевченка?
– Еге ж, Шевченко він.
– Про нього, братіку, вся Україна знає. За свої вірші і постраждав він, жорстоко постраждав. Василько переконався, що коваль Семен знає все, як і дід Данило. І вже вони обидва були йому близькими й рідними.
Тим часом коваль кінчив вечеряти, струсив з колін крихти, повкладав до лантуха своє майно, потім підвівся, широко розвів руки й позіхнув.
– Тепер на піч, дядьку Семене. Там тепло й просторо.
Не встиг коваль і влягтися, як відразу захропів. Надворі вже споночіло. У хаті блимав каганець, під полом настирливо шкребла миша, а за стінами стоголосо вила віхола.
І аж тоді дід Данило доплентався до чабанської хаті; вітер щосили штурхонув старого через поріг.
– Тьху на тебе! – зачинивши двері, плюнув він до порогу. – Такої притичини ще мені не траплялось.
– Ви б трохи тихіше казали, – підійшовши до діда Данила, пошепки промовив Василько. – У нас на печі коваль Семен спить.
– Гаразд, хлопче, гаразд. – зашепотів і старий. – А
що ж то за коваль такий?
– Цей коваль найнявся до нашої якономії й пішки йшов від станції та сюди й потрапив. І що то за людина! Книжки має! І все–все знає! І про Тарасів, і козаків, і про пісні Тарасові, ніби ви й йому розповідали.
– Ви багато гомоніли?..
– Ні, діду…
– Ой, Тарасе, не будь перед чужими людьми ховзький на язик.
– Нічого, діду, – заспокоював хлопець. – Коваль Семен – свій чоловік.
– Свої, буває, коні водять. Та нічого, побачимо. Дід Данило дещо перекусив. Потім полягали спати.
Вітер ніби знав, що за стіною на теплій печі лежать і ніжаться люди, і, за своєю злосливою вдачею, з розгону щосили вдарявся пружкими грудьми в стіну, 123 хижка тремтіла, кректало й рипіло у зв'язках дерево. Одбігав вітер у поле і знову налітав на хатину, всю ніч лютував, поки не виснажився остаточно і над ранок ущух.
Василькові звечора щось довго не спалось, все прислухався до того, що діялось надворі, зате ж, як заснув, то пролежав у небутті майже до обіду. Не чув, коли повставали дід Данило з ковалем Семеном, не чув і їхньої довгої й цікавої хлопцеві розмови. Але кінець її він підслухав.
– А я вам кажу, дідусю, що відкладати до осени не можна, – переконував коваль старого. – Хлопець–бо втратить ще один рік. Отож дам я вам адресу гарних людей в Одесі. Люди вони не багаті, робочі люди, а приймуть вас, як рідних, до школи хлопця влаштують.
– Воно ніби так, одначе Тарас до осени звідси не піде, поки не випасе зайців, – казав дід Данило.