Ностромо. Приморське сказання

— Imperium in imperio[100], Еміліє, душко.

Але це, напевно, помічали лише посвячені. І для посвячених це було чудесне місце — вітальня «каси» Ґулдів, де вряди-годи можна було застати господаря — сеньйора адміністрадóра, — який постаршав, посуворішав, став таємничо мовчазний, а на його рум’яному, звиклому до свіжого повітря англійському обличчі поглибилися зморшки: він або влітав у двері, або вилітав з них на своїх тонких кавалеристських ногах — чи то щойно «спустившись із гір», чи то, побрязкуючи острогами та з батіжком для верхової їзди в руці, сáме готовий «піднятись у гори». Бував там ще дон Пепе, скромно-войовничий у своєму кріслі llanero, що не знати як зберіг серед диких збройних братовбивчих побоїщ свою вояцьку дотепність, своє знання світу і найвідповідніші для його становища манери, а ще — Авельянос, вилощений і фамільярний дипломат, за чиєю балакучістю ховалося багато обережності й мудрості в делікатних порадах, зі своїм рукописом історичної праці про Костаґуану під заголовком «Півстолітня смута», яку зараз було б необачно, на його думку, «випускати у світ» (якщо це взагалі було можливо), — ці троє разом із доньєю Емілією, витонченою, маленькою і подібною до феї за блискучим чайним сервізом, були перейняті однією спільною ідеєю, яка засіла їм у головах, одним спільним відчуттям напруженої ситуації, однією невідступною метою за будь-яку ціну зберегти копальню недоторканною. А також там можна було побачити капітана Мітчелла, трохи осторонь, біля одного з високих вікон, він справляв враження старомодного охайного старого парубка, — злегка набундючений, у білій жилетці, трохи знехтуваний і не в курсі цього, він перебував у повному невіданні, але уявляв собі, що він — у вирі подій. Славний чолов’яга, який провів цілих тридцять років свого життя у відкритому морі, аж поки дістав, як сам казав, «квиток на берег», і був вражений важливістю справ (без жодного стосунку до судноплавства), які провертались на суходолі. Мало не кожна подія звичайного щоденного життя для нього «відкривала нову еру» або ж ставала «історією», і лише іноді бундючність поступалася смутку, і він бурмотів, похнюпивши червонясте, досить вродливе обличчя з білосніжним прилизаним волоссям та короткими вусиками:

— Ах, це! Це, сер, була помилка.

Звичайно, відправлення першої партії срібла із Сан-Томе до Сан-Франциско на одному з поштових пароплавів ОПСК відкрило для капітана Мітчелла «нову еру». Зливки у футлярах з цупкої буйволячої шкіри з плетеними ручками, невеликих, так щоб їх могли легко переносити двоє чоловіків, обережно знесли парами до підніжжя гори серено з копальні, подолавши десь півмилі крутих заломистих стежок. Там повантажили срібло на валку двоколісних візків, схожих на просторі скрині із дверцятами ззаду, запряжених упростяж двома мулами кожен і під охороною озброєних кінних серено. Дон Пепе позамикав усі дверцята по черзі на замкú, і на його сигнальний свист валка візків під брязкіт острог та карабінів, помахи і цвьохання батогів рушила, враз глухо прогуркотівши порубіжним містком, «у країну злодіїв та кривавих макак», як схарактеризував той переїзд дон Пепе; на головах постатей у плащах — капелюхи, збиті набакир у першому промінні світанку, при стегнах — вінчестери, з-під складок пончо визирають худі й смагляві руки, які тримають вуздечки. Валка обігнула невеличкий гайок путівцем, який вів до копальні, проїхавши між хатами-мазанками та низькими кам’яними огорожами Рінкона, і пришвидшила рух на Каміно-Реаль: мулів доводилось підганяти, ескорт скакав чвалом, а дон Карлос їхав сам попереду, здійнявши за собою хмару куряви, в якій невиразно проглядали довгі вуха мулів, тріпотливі зелені та білі прапорці, що прикрашали кожен візок, піднесені поміж скупчення сомбреро цівки вінчестерів та блискучі білки очей, що роззирались довкола, а також дон Пепе, ледве видний в ар’єргарді цього торохкотливого закуреного каравану: з прямою спиною і незворушним обличчям він ритмічно підіймався й опускався верхи на вороному огирі з овечою шиєю та молотоподібною головою, що жував срібні вудила.