Гумовий Київ рожевих мрій

Оленка написала мені листа. У листі вона просила мене про допомогу і казала, що тільки я можу їй допомогти в її справі. На мої питання, щодо того, чим я можу допомогти, відповідала, що все потрібно вирішити при зустрічі. Я погодився, а сам не міг зрозуміти, чим же можу бути для неї такий корисний. Ми домовилися про зустріч на вечір. Олена повинна була підійти о сьомій вечора до мого робочого місця на «Палаці». Я трохи навіть розгубився, коли ця дівчинка мені відверто сказала, що хоче зі мною сексу.

Досвід з жінками у мене звісно був, але це робилось завжди не так. Самиця любить, коли залицяльники упадають біля неї, коли підлабузнюються, коли її розважають, а тут все так коротко і зрозуміло, що аж не по собі. Я, як справжній самець, звісно ж, погодився. Мене можна було зрозуміти, адже сексу в мене не було на той час цілий місяць. Ми почали міркувати, де це все діло можна реалізувати. Грошей, щоб орендувати якесь житло, в нас не було. Олена казала, що через два дні в неї будуть гроші, але зараз немає, а сексу дуже хочеться. Я сказав, що запропонувати можу їй лише свою постіль, але довів до її відома, що в кімнаті нас мешкає п'ятеро. Вона не погодилась, і я її розумію. Я б здивувався, якщо б вона обрала інше рішення. Ми взяли пива і пішли до парку Шевченка, сіли там на лаву і почали розмову двох людей, які прагнуть обмінятись інформацією. Розмовляли про щось далеке і банальне. Про те, хто і звідки родом, про улюблені заняття. Такі розмови виявляють між співрозмовниками щось спільне; те, за що можна зачепитись і на чому, ймовірно, зійтись. Спільного ми між собою знайшли лише музику. Виявилось, що Оленку, як і багатьох діточок радянської епохи, примусово віддали до концентраційного окультурювального табору музичного виховання — дитячу музичну школу. Концтабір вона покинула через вісім років з атестатом успішності, де були одні лише п'ятірки. Її музична спеціалізація звучала дуже приємно — фортепіано. Вона не любила згадувати про роки, проведені в стінах табору. Мені теж не подобається примус у батьківському вихованні. Я завжди був проти режиму. Навіть, пригадую, в дитячому садочку, куди мене приводили бабуся чи мама, я почував себе дуже напружено. Мене дратували тоталітарні і безкомпромісні накази виховательок, тому я, час від часу, зважувався на втечу. Утікав з садочка незліченну кількість разів, тому за мною почали ретельно пильнувати, як за особливо небезпечним елементом, що схильний до рецидивів. Кілька разів перехоплювали на брамі, а одного разу під самою моєю хатою. Місто в нас маленьке і вихователі швидко вивчили дорогу до того місця, де я мешкав. Штурмбанфюрер Жанна Іванівна вистежувала мене по слідах від валянок, котрі я, будучи ще недосвідченим, полишав то тут, то там. Вона, наче індіанець Віннету в запилюжених районах прерій, принюхувалась до повітря, намагалась відрізнити там знайомий запах втікача від запаху інших людей. У школі я теж не вирізнявся посидючістю — мене весь час тягнуло за межі шкільного двору, спонукаючи до пригод, котрі далеко не завжди мали добрі наслідки.