Гумовий Київ рожевих мрій
- Автор: Кожухов Денис
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-36-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гумовий Київ рожевих мрій». Краткое содержание книги:
Прощавай, друже, милий друже, що бідував разом зі мною по морях і разом же зі мною жалівся небу, що ділив зі мною і радість, і сум. На жаль, я не можу закрити твоїх очей, я ледве дихаю сам. Ми зустрінемося з тобою в тунелі і розділимо на двох той шлях, що чекає на наші ноги. Прощавай, Земле. Хоча я думаю, що з тобою ми ще зустрінемося, але це буде пізніше. Прощавай, моє Кохання, моя любов. На тебе я буду чекати в іншому світі, а ти живи заради нашої дитини і не плач — не так вже все й погано. Ми ще зустрінемось — я обіцяю. Прощавай, Життя. Прощавай, мій човен, мій К-141 «Курськ», що став для мене могилою, залізною труною в цей четвер. Скінчилось Все. Скінчилося й повітря.
Згодом нас піднімуть, поховають з почестями і нагородять орденом «Героя Росії» посмертно.
Так вже сталося, неначе сам диявол зачинив наші люки так, що ніхто не міг прийти до нас на порятунок в клятий човен, що забрав разом із своїм життям життя 118 моряків.
Слідство тривало два роки. За цей період матеріалів справи назбиралось 133 томи.
Багато високопоставлених чиновників залишать свої солодкі посади, але все це не має значення, як і сльози матері, сестри, жінки, дитини і просто близьких людей. Це все не має значення. Така вже моя країна, що за елементарні, мізерні помилки люди розплачуються найдорожчим — життям…
Після її останніх слів завіса, коливаючись в повітрі фантасмагоричними шматками незрозумілих фарб, розвіялась, і все стало на свої місця.
— Тьху на тебе, прямо хроніки якісь, — з голосом, в якому виразно відчувались нотки глузування і презирства, сказав піжон і додав: — Все про сумне ви, та про сумне. Так можна собі і розлад мозку влаштувати.
— Ти вже давно його собі влаштував, от тільки ніхто тобі про це не сказав. Та краще пізніше, ніж ніколи. Правда? — мовила дама і знову ледь помітно посміхнулась. Потім, різко змінивши настрій, майже викрикнула: — Повторюю тобі ще раз, що ми живемо в смутку й печалі, у цій драматургії Долі, де так багато мудрості.
— Так, так, вона цілковито має рацію, — підтакнув дід і крекнув від задоволення, що про нього згадали. — Мудрість — це ознака розуму.
— Ось і я кажу, — продовжувала Зажура, — людям потрібно замислюватись над життям, а не гиржати постійно та веселитися, як душевнохворі.
П'ятий крок Долі…
Ми з Сашком гиржали, як душевнохворі коні, котрі замість сіна об'їлися конопель. Річ у тому, що я приймаю ліки — це компот, який я варю особисто для себе… Цей компот — не просто компот. До його компонентів входять: кора крушини, родзинки і сироп «Холосас». Вся ця вибухова суміш викликає для організму послаблювальну дію. Я п'ю її по маленькому ковточку на день, щоб не передозуватись. Бо вже колись було, що я з туалету не вилазив дві доби. Скільки ж я думок передумав за той час, не злічити. Так ось, я приготував гримучу суміш вже вкотре, терпляче дочекався, коли вона охолоне, і перелив її до пластикової пляшки та залишив на підвіконні у кухні охолоджуватись. Я саме збирався йти на роботу і всівся настроювати гітару. В процесі настроювання зіграв пару пісень. У кімнаті був лише Сашко, і попиваючи чай, із задоволенням мене слухав, примружуючи очі, як кіт. Коли я закінчив, він запропонував:
— Ходімо на кухню, покуримо.
— Пішли, — кажу.
Ми зайшли до маленького приміщення кухні і всілися на тапчан, який стояв під стіною і був таким старим, як, мабуть, і сам будинок. Тапчан натужливо скрипнув, але наші дули витримав. Я припалив цигарку і мимоволі поглянув на підвіконня. О Господи, пляшка була порожньою. Мої очі полізли догори. Я не хвилювався за себе, — зварю ще, — мені не шкода, люди. Хвилюватись потрібно за того, хто це все випив.
— Сашко, хто був тут до нас? — запитав я з тривогою в голосі у Сашка, котрий перехопив мій погляд і намагався зрозуміти всю складність ситуації.
— Точно не знаю, але здається, що це був Скунс (тобто Олексійків татко).
— Оце так.
— А що трапилось? — допитувався Сашко.
— Що, що — піздець Скунсу. Я сьогодні приготував компот. Свій компот. Розумієш? — Сашко кивнув. — А зараз я бачу, що його хтось випив. Так ось, питаю: хто в нас в комуналці мутить усе, що погано лежить?
Сашко, як учень на уроці, бадьоро відповів:
— Скунс.
Очі Сашка зробились великими, і він несподівано зайшовся сміхом:
— Його ж розірве!
— Не знаю, чи розірве, але до сортиру ми сьогодні навряд чи потрапимо, — сказав я, дико підвиваючи від сміху, а потім подумав, і додав: — а може, й завтра.