Гумовий Київ рожевих мрій

Мені здається, що вчора вона була тут. Це неможливо пояснити. Це те, що називають опинитися поза свідомістю. Як це взагалі могло трапитись, не знаю. Напевно, я марю. Що ж, цілком імовірно очікувати такого від ситуації, в котрій я опинився внаслідок веління Долі-злодійки. Але те, що відбувалося, було таким реальним, що я пройнявся дійством і навіть повірив.

Як це було раніше, в кращі часи, я вдавав з себе сплячого. І робив це надзвичайно уміло: майже не кліпав очима і зображав рівне дихання людини, що поринула в глибокий сон. Я підібрав коліна і схрестив на грудях руки, а вона, в своїй милій білій сукенці, що тріпотіла від легких подмухів нічного вітерцю, крадучись, вийшла з темряви, з густого, як смоляниста завіса, мороку, немов привид. Абсолютно не страшна і не потворна, навпаки, навіть іронічна. Обережно ступаючи на пальцях, вона підкралась тихесенько до мене, сплячого, ніби кицька, і, усміхаючись так, як це вміла тільки вона, трохи схилилась над моїм тілом, що інтенсивно сопіло і, витягнувши руку вперед, приклала м'який вказівний пальчик до моїх губ, потім, ледве торкаючись своєю оксамитовою долонькою мого обличчя, почала його ніжно пестити, не зводячи з мене очей. Мене ж немов паралізувало. Скидалось на те, що я заснув навсправжки і, щоб не налякати сон, і чари, які прийшли з ним цієї ночі, не став ворушитися, щоб бачити, бачити, бачити це і відчувати.

Вона наблизилась так, що я на собі відчував її подих. Ніжно лагідно, ледве чутно, вона мене поцілувала.

Дотик вологих, звабливих вуст мене збентежив, але я не реагував.

Вона нічого не говорила, я теж був мовчазний. Далі встала і так, стоячи, дивилась на мене добрими усміхненими очима А я й далі вдавав з себе сплячого.

Може, я справді спав? Відповісти не можу, а спитати нема в кого. Але нічого…

Дурень, потрібно було з нею заговорити. Мені здається, вона зрозуміла, що я не сплю, і образилась.

Вона все дивилась і дивилась. Відчуття таке, що між нами виник всесвіт, безмежний і глибокий, як прірва. Він тягнув у себе вакуумом, щоб затулити дірки, які утворились, тому що був порушений цикл космічного життя, в обертання якого входила і наша планета. Потім на її тендітну усмішку чиєюсь чорною рукою була накинута тінь суму, котра обернулась темрявою безпросвітного горя. Вона трагічно — повільно розвернулась і маленькими кроками пішла у свій абсолютний морок, туди, звідки з'явилась, в сукні, що тріпотіла, залишаючи після себе тонкі, ледве вловимі ниточки свого аромату — аромату мого кохання.

Минуло багато часу, а вона більше не приходить. Я страждаю від цієї рани в душі, котра запалилася і спричиняє нестерпний, постійно пульсуючий біль. Стріла, як то кажуть, влучила просто в десятку.

Вона не приходить. Не хоче, а може, не має такої змоги. Спасибі, що бодай раз прийшла… Я недарма плакав і здіймав руки до неба, розриваючись в молитвах. Молив про це всіх богів, котрих знав. І ось один, а може, і всі вони одразу зглянулись наді мною і послали мені її. Господи, як же я хочу бути з нею. Бути поруч. Це бажання вище і сильніше всіх бажань, разом узятих, що коли-небудь бажались за все прожите життя. Це бажання сильніше самої жадоби до життя. Бути з нею. Все одно, де і при яких обставинах, тільки б тримати її за руку, бачити навпроти блакитні оченята з опахалами-війками і знову, знову, знову відчувати її блаженне дихання.