Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
«Крок германський, автомат американський, штани англійські, матюки російські!.. Га! Ось вона, квінтесенція епохи! Її дух, її геній у всій красі й величі. Її емблема, символ всесвітнього універсального професійного вбивці».
Цього ніхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. І та думка була разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський, автомат американський, форма англійська, душа російська... Ні, не тільки російська. Матюки лише чисто російські, але душа... душа така ж, як і зовнішність, — мов циганський коц: р я б а і теж «універсальна» — марксо-ен-гельсо-ленінська з новітніми німецько-англо-американськи-ми корективами. У висліді — замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до ранги звичайного душогуба, душа сучасносте. А в цілому — духовна й матеріяльна суть епохи.
— Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пішли! — розітнулася злобна дика команда. То карнач Калугін, лютував, що йому не дали цю «мразь» «одвести зразу до Бога». Далебі, він був лютий на весь світ, і на самого себе, і на всі околиці того світу, і ще не знати на кого й що.
А зі степу, гнаний вітром, котився на місто туман разом зі сніговою крупою, натикався на людей і притискав їх до засніжених, обчухраних тинів та парканів глухого передмістя.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову гауптвахту. В ній уже сиділи під столом три танкісти й грали завзято в карти, коли прибула партія в’язнів і Максим серед них. Танкісти — босі, розхристані й простоволосі, сиділи під столом, неначе під балдахином, на соломі, склавши по-турецькому ноги, і не звернули на новоприбулих жодної уваги — смалили собі далі в дурня. Видно було, що для них це вже повторювалось не раз і було нецікавим.
Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без ніяких меблів, — стояв лише єдиний стіл у кутку над танкістами та скрізь попід стінами було застелено добре вим’ятою соломою-кошканицею. Солома була трохи вогка, але то нічого. Новоприбулі попадали на неї купами, розташувались, і аж тоді почали оглядати один одного. Оглядали... Робили великі очі... Роззявляли роти вражено... І — мовчали. Прибирали байдужий вигляд і вдавали чужих і незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима і, впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей і заплакав... Це був Костик! Добре знаний шістнадцятирічний комсомолець Костик із редакції... Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж сказати цьому юнакові, цій дитині, що так передчасно, так занадто рано стала дорослою, маючи вже на своїх плечах цей безглуздий трагічний тягар, що його раптом навалило на нього життя... І мовчав, бо знав, що Костикові вже не можна збрехати.
Люди розташувались щільно один біля одного в чотири ряди. Біля дверей примостився вартовий з американським ско-рострілом, в англійській шинелі і в сибірських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов сержант у такій же шинелі й у повстяниках, постояв, сказав:
— Ну, от і все в порядку... — й пішов геть.
І тюрма зафункціонувала.
З-за ряднини, що нею було завішено двері до хазяйської половини, до т. зв. «хатини», визирнула жіноча голова, бистроока й молода, похиталася скрушно й, зітхнувши, зникла.
— Ей, ви, хлопці! — звернувся до всіх один танкіст — русявий, молодий і веселий шибайголова. — Оце ось визирала — це господиня. Бачили? Можна сказати, хазяйка цього готелю (під столом сміх). Пойнятно? Це во- первих. А во-вторих — мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам’ятали. І не просто Вася...
— А Вася — герой СССР!.. — додав понуро другий, тримаючи карти віялом.
— Ні, не герой СССР, а все-таки танкіст Окремої Сталін-градської танкової армії... (Зітхнув). Може, був би героєм СССР, та от чорт його зна...
Вася не докінчив, що саме «чорт його зна», й почухав голову. І раптом несподівано закінчив:
— Хто з вас має насіння? О! Оце й буде во-третіх.
Мовчанка.
— Ех ви, — зітхнув Вася. — Теж мені колхозники...
Хтось кинув йому торбу з насінням. Вася піймав її на лету, помацав і радісно засміявся: — Насіння! — Потім подивився запитливо й здивовано на господаря: — Всю?!
— Як хочеш, — зітхнув господар байдуже й понуро.
— Е-е... — протяг Вася. — Ти хочеш випробувати героя-тан-кіста, чи не є він імперіяліст. Ні, брат, Вася бував у бувальцях... — Він розв’язав торбу, надсипав половину насіння на розстелену сорочку, зав’язав торбу й кинув назад:
— На! Лови, брат... Горе й радість — усе пополам!..
І заходився з товаришами ділитися насінням.
Видно було, що цей Вася й виріс найперше по тюрмах, а тоді вже на війні. Жести, слова, міміка — все від типового безпритульника часів непу, і це лишилося на все життя.