Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Дзвонять крижинки над цілим світом. Крижинки, опромінені зажуреним, холодним сонцем...
А над усім тим, як марево, — ще один моторошний образ...
...Разом із його, Максимовим, товаришем і з багатьма іншими тоді на крижаній алеї було повішено й старого партизана Чубен-ка, партизана часів революції, — того самого, що, забезпечивши тріюмф тій революції, сидів потім у «рідній» тюрмі, де його було бито його ж орденами по обличчі й ламано йому ребра за ту ж саму свою Вітчизну, в ім’я якої він робив революцію... А тепер його було повішено разом із Миколою. Знову ж — за Неї... І він висів у шерезі відважних і непримиренних, на крижаній алеї. А вночі... Вночі прийшли його маленькі діти й зняли батька з петлі, ту петлю обірвавши. Хотіли врятувати його від ганьби й позорища, занести геть і поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а надходив світанок. Батько був тяжкий і твердий, як колода, мерзлий... Тоді вони поставили його біля паркана стояти, під деревом, оправленим у скло. Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного «на струнко»... І він так і стояв, приймаючи параду на розі, — зустрічав і проводжав сумних жінок, що йшли на базар... А скляні гілочки мерехтіли...
— По одному вихаді-і-і!!!
Максим протер очі. З них не зникало марення, напливаючи на дійсність. В них ще йшов Микола, відходив, минаючи вартового, немовби виконував його команду. В них разом горіли сонце й свічка, мерехтіли дерева в скляному вбранні й патьоки на запотілих шибах... Це не був сон! Максим-бо не спав. Це була дума, спогад, видіння в широко розкритих і невидющих очах, це був відсвіт минулого й візія прийдешнього перед внутрішнім згасаючим зором... Максим не знав, як довго він так просидів, опустившись на мокру, сиру долівку в ногах великого людського звалища, отого «общего числа» — як остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розітнулася ко?
манда й усі встали — Максим опинився на чолі «общего числа», як перша одиниця, за якою йшла решта — решта одиниць і безліч нулів... Ні, ні! Одиницею попереду пройшов Микола, пройшов босий і в одній білизні по снігу й зник за дверима, а за ним-от мала йти решта — безліч одиниць і нулів, що й становитимуть вкупі з ним «общее число»...
— По одному вихаді-і-і!!!
Ця команда замикала візію й переключала її в реальність. Ба, вони обидві, візія й реальність, пливли якийсь час вкупі, взаємно перетинаючись під цю комавду.
Вартовий із забинтованою головою стояв, чухаючись і позіхаючи, і ту команду подав не він. Команду подав хтось із-за дверей, знадвору. Той хтось повторив команду тричі, але ніхто не виході®.
Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав півень. Отой самий біблійний півень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу. Всі встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але ніхто не виходив.
Забинтований вартовий, він же й комендант «дому цього», чухав свою потовчену голову й теж не міг спросонку прийти до пам’яти, дивився на огарок лойової свічки й моргав.
Нарешті голос надворі вибухнув страшним прокльоном і приголомшуючим матюком. І тоді раптом у відповідь таким же прокльоном і матюком вибухнув забинтований вартовий, адресуючи їх туди, за двері; після цього він одразу опанував себе, прийшов до пам’яти, настроївся.
— Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. — загомонів-загукав він жваво й весело до того безформного й, здавалося, безкрайого в темряві «общего числа», так ніби йшлося про збирання десь на екскурсію чи до кіно.
— А речі брати? — спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
— Брати!.. Все забирай!..
— І горшки?..
— І горшки забирай...
— Навіщо вони... — протяг хтось сумно, — ...коли ж однак до лісу...
— ...на «шльопку»... — видавив хтось спазматичне з горла — хтось юний — і зарюмсав.
— Дурак! — буркнув вартовий. — Боїшся... Зараз найстрашніша кара — це лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшків — котрі порожні, издай. Баби заберуть...
Всі сопли в темряві, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи носом.
Максим стояв... Йому нічого було збирати й нічого товкти... Стояв і слухав сам себе. У вухах йому кричали треті півні глупої півночі:
«Вихаді-і-і-і!!.»
— Увага! — випростався вартовий, піднісши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтів, що разом із дірками для очей та для рота були головою: — Кого я буду називати — говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», вкінці. Пойнятно?