"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
Завірюха кивнув головою, — мовляв, він розуміє, що сам Ковальський не міг тут нічого зробити, — але вів далі:
— І протягом цілого місяця у Бюро не відчувалося відсутності Рема, не виникало потреби перевірити, які папери лишилися після нього?
— Я не розумію, до чого ви хили… — уважно приглядаючись до капітана, сказав Ковальський. Але Завірюха не збирався докладно пояснювати, до чого він “хилить”, і поставив наступне питання, яке, на перший погляд, не мало нічого спільного з попередніми.
— Які стосунки були між Августом Ремом і головним директором?
— Тільки офіціальні, але бездоганні.
— А з заступником головного директора?
— Чудові. Оскільки мені відомо, вони часто зустрічалися поза службою, здається, були давніми знайомими чи не з довоєнних часів.
— Так. А головний директор, кажете, повертається, з відпустки тільки через тиждень?
Ковальський кивнув головою, явно здивований хаотичними запитаннями, які задавав цей слідчий.
— Головний директор поїхав у відпустку на цілий місяць чи на менший час?
— Поїхав на цілий місяць до моря.
Завірюха якусь мить подумав, ніби щось обчислював у пам’яті:
— Отже, головний директор пішов у відпустку приблизно через тиждень після смерті Рема?
Тепер уже Ковальський замислився, пригадуючи досить давні події. Проте коли відповідав, у нього був голос людини, цілком впевненої в тому, що говорить:
— Справді, головний директор пішов у відпустку за кілька днів після смерті Рема, але пам’ятаю, що в день, коли знайшли труп, його не було у Варшаві, бо ще перед тим він виїхав у службових справах до Гданська, а звідти зразу ж мав їхати відпочивати.
— Ну ось тепер уже, мабуть, справді все, що я хотів про це знати. — Капітан стомлено провів рукою по лобу. — Хіба тільки ще одне маленьке запитання, — додав він, побачивши, що Ковальський уже підвівся і збирається вийти. — Як звати заступника головного директора, котрий доручив вам переглянути папери Рема?
— Генрік Згожельський. Інженер, — сказав Ковальський, намагаючись прочитати в очах капітана, навіщо йому потрібні всі ці відомості і яке відношення вони можуть мати до злочинної діяльності Августа Рема.
— Згожельський… Згожельський… Звідки, я знаю це прізвище? — повторив кілька разів капітан. — Чи не бачив я десь вивіски з цим прізвищем?
Ковальський полегшено зітхнув:
— Ну звичайно! На Новому Світі є годинниково-ювелірна фірма Мирослава Згожельського, брата нашого директора Згожельського…
Завірюха посміхнувся:
— От бачите! Тепер я зможу спокійно спати. А то мучило б мене це прізвище…
Ковальський відповів усміхом:
— А я вже злякався, думав, знову щось випливе, схоже на аферу Рема. Бо якщо міліція знає чиєсь прізвище, то з цього нічого доброго не буде…
— Ну, не треба перебільшувати! Знаємо, наприклад, ваше прізвище, проте не тільки не маємо до вас ніяких претензій, а навпаки, щиро вдячні вам…
Розпрощалися дуже тепло, але Ковальський був би страшенно вражений, коли б побачив, як змінилося обличчя капітана, тільки-но зачинилися двері. Завірюха швиденько переглянув принесені договори і листи, поклав їх у папку, взяв низку ключів од квартири Рема, попередив секретарку, що повернеться за годину, і сказав, щоб Юрек, коли приїде, мчав до будинку на Новогродській.
Подвір’я на Новогродській було сповнене тухлим підвальним запахом. Купа сміття все ще лежала в кутку двору. Капітан впевнено попрямував до квартири Рема. Печатки на дверях були цілі, замкову щілину засновано павутинням. Завірюха відімкнув обидва замки і ввійшов на кухню.
3
Юрек В’юн, наче вихор, увірвався до кімнати секретарки.
— Начальник є? — відчинивши двері, запитав він. Всі папери секретарки від протягу полетіли на підлогу.
— Двері! — розпачливо вигукнула секретарка і почала докоряти Юрекові, що він входить у кімнату, наче у хлів, не вітається та ще й розкидає папери, але Юрек без церемонії перебив її:
— Мені нема часу слухати всякі теревені! Тут земля горить під ногами, а ви про свої чемності! Ще раз питаю: начальник є?
— Грубіян! — писнула секретарка і повернулася до Юрека спиною. Шофер знизав плечима, побіг до кабінету Завірюхи, постукав, відчинив, заглянув і… вилаявся… Потім у розпачі впав у крісло, що стояло біля письмового столу. Секретарка, обличчя якої, здавалося, скам’яніло, почала стукати на друкарській машинці, ніби, крім неї, в кімнаті нікого й не було.