"Веста" не знає пощади
- Автор: Козакевич Микола
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «"Веста" не знає пощади». Краткое содержание книги:
Добре замаскована банда старається вивезти за кордон якнайбільше коштовностей.
Таємничий жорстокий ворог нещадно розправляється з усіма, хто може навести на слід злочинців. Молоді працівники міліції, яким доводиться стикатися з багатьма несподіванками, натрапляють на цей слід, долаючи перешкоди, розплутують його і викривають банду.
— Пане начальник! — гукнув Юрек, хапаючи капітана за руку. Але очі у Завірюхи помутніли, і він знову зомлів.
Юрек безпорадно опустив руки:
— Сто чортів! Що ж тепер робити? Ну звичайно, треба викликати швидку медичну допомогу! — Він підбіг до телефону, зняв трубку і вилаявся: телефон, видно, не працював, бо в трубці було зовсім тихо. Раптом з підлоги почувся стогін. Юрек нахилився над капітаном. Завірюха розплющив очі, торкнувшись рукою розсіченої шкіри, і застогнав од болю. Але саме від цього болю він остаточно опритомнів.
— Пане начальник! — промовив Юрек, і обличчя Завірюхи в його очах раптом розплилося.
— Юрек? — упізнав шофера капітан, зморщивши від зусилля лоб. — Звідки ти тут узявся? — І, не дождавшись відповіді, знову запитав: — А що зі мною, власне кажучи, сталося? Що сталося… Я такий слабий, у голові паморочиться…
В’юн уже опанував собою, побіг на кухню, приніс графин вишнівки і склянку.
— Випийте, пане начальник, — умовляв він, підсовуючи Завірюсі чарку. — Ніщо так не зміцнює, як оця вишня в рідині… — І, видно, бажаючи наочно переконати капітана у лікувальних властивостях вишнівки, сам вихилив півсклянки. Завірюсі справді стало легше. За кілька хвилин він за допомогою Юрека підвівся і сів у крісло.
— Стривай… Як то було? Я сидів за письмовим столом Рема і переглядав штампи, роблячи по черзі відбитки на папері. Раптом позаду щось зашелестіло. Я хотів оглянутись і… Далі вже нічого не пам’ятаю.
— На вас напали, пане начальник, — зробив висновок Юрек.
— Напали, звичайно. Але хто? — замислився Завірюха, обережно обмацуючи потилицю. — Як вони могли пробратися до квартири?
— Через двері, — буркнув Юрек. — Ви, пане начальник, забули замкнути двері до кухні. Я теж так увійшов.
Завірюха пильно глянув на шофера:
— Двері до кухні? Не може цього бути! Я власноручно замкнув їх і залишив ключі в замку. Пам’ятаю чудово…
— А може, влізли, підібравши ключі?
— Це виключається. Ключ стирчав у замку з цього боку!..
— А коли я прийшов, то двері були незамкнені, їй-богу! — доводив Юрек.
Капітан, незважаючи на протести шофера, підвівся і, опираючись на його плече, вийшов на кухню. Ключ стирчав у замку.
— Не може бути, щоб я помилився і не замкнув дверей, — шепотів сам до себе Завірюха, уважно оглядаючи поверхню ключа. — Бандит відімкнув їх, уже виходячи з квартири. Але як же він сюди потрапив, не зірвавши печаток?
І ось саме в той час, коли вони стояли біля дверей, обмірковуючи дивний випадок з ключами, вгорі, над їхніми головами, несподівано пролунав дзвінок. Обидва здригнулись і перезирнулись.
— Юрек, швидко в коридорчик! Охороняй мене ззаду, а я відчиню двері! — пошепки наказав Завірюха.
Хто міг добиватись у квартиру, господарі якої вже місяць, як лежали на кладовищі? Капітан відчинив двері. На сходах стояв чоловік з чемоданчиком, а позад нього — два санітари з носилками.
— Сюди викликали швидку медичну допомогу? — спитав офіціально лікар. — Де поранений?
Завірюха запросив усіх зайти, потім трохи ніяково пояснив, показуючи на розбиту голову:
— Поранений — це я. Але, правду кажучи, не було ніякої потреби викликати швидку медичну допомогу. То вже надмірна запопадливість мого шофера…
— Моя? — здивувався Юрек В’юн, входячи з пістолетом у руці. — Я не викликав швидкої медичної допомоги. Хотів, але телефон відключений, не міг подзвонити…
— Я слідчий міліції, — пояснив Завірюха, бачачи, що лікар недовірливо дивиться на пістолет Юрека В’юна. — Зі мною сталася невелика пригода, — капітан поглядом наказав Юрекові не дуже пояснювати, що то за подія. Лікар розкрив чемодан і, відіславши санітарів назад у карету, почав оглядати рану…
— Хто б там не дзвонив, але добре зробив, що ви кликав нас, — мовив лікар. — Правда, небезпеки немає, але рана погана — довгий розріз, шкіру треба зшивати скобками. А чому ви такі мокрі? — запитав, починаючи обережно вистригати волосся навколо рани.
— То я приводив до притомності пана начальника, — гордо пояснив Юрек В’юн.
— Пан начальник може подякувати богові, що не загинув смертю утопленика. — Потім мимохідь запитав: — А що, власне кажучи, сталося?
Завірюха мить подумав і сказав:
— Буду з вами відвертий. Це напад. Мушу просити вас коротенько описати ушкодження, яких мені завдали, це потрібно для справи.
Капітан поцікавився, хто і як викликав швидку медичну допомогу.
— Хтось подзвонив, назвав адресу і навіть точно вказав, що йдеться про поранену людину.