Монолітне болото або ЗАТ БЮТ

Післямова

Шановна Юліє Володимирівно, я не звик ховатися в окопах і відсиджуватися за чужими спинами. Можу з певністю казати, що завжди був на передовій. І не лише Вам, шановна, та очолюваній Вами «Батьківщині» у непрості для Вас часи підставляв своє плече. Ще із шкільної парти я керувався словами Івана Котляревського: «Коли общеє діло в упадку, забудь отця, забуть і матку - лети повинність ісправлять». Я її й виконував, як міг. Помаранчева революція застала мене у санаторії міста Трускавця. Вже у понеділок 22 листопада 2004 року я уважно слідкував за подіями, і коли почув, що опозиція пропонує прийняти Закон щодо подолання політичної кризи, то зразу ж подзвонив до Вас, але ні з Вами ні з О.Турчиновим годі було з’єднатися, і я телефоном переговорив із моїм давнім другом Василем Червонієм із фракції «Наша Україна» та підказав, аби приймали не Закон, який Президент нізащо не підпише, і тому він ніколи не набере чинності, і не постанову, яка має меншу суспільну вагу, а Акт про владу, який, на відміну від закону, не потребує підпису Президента. І це буде юридично правильно бо, згідно з Конституцією України, Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти. І лише закони мають підписуватися Президентом України - решта лиш Головою Верховної Ради. Досвід Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року вже був. Моя пропозиція відкривала шлях для правовою вирішення проблеми кризи в Україні. Василь Червоній мені подякував за підказку і взяв її на озброєння. Знаю, що вже був підготовлений проект такого Акту. У цей же день, 22 листопада 2004 року, я виступив у Трускавці на велелюдному мітинзі і вніс пропозицію влаштувати у місті демонстрацію протесту, пікетувати міську раду і вимагати від неї прийняття рішення на підтримку народного Президента Віктора Ющенка. Тоді ще ми не знали, що саме таке рішення вже прийняла Львівська міська рада - все відбувалося паралельно. Трускавецька за часом виявилася другою; ввечері про ці рішення передав «5-й канал» і це привело до ланцюгової реакції. В наступні дні подібні рішення почали приймати десятки і сотні місцевих рад по всій Україні. Але Львівська і Трускавецька були першими. А вже 23 листопада я був у Києві на Майдані, моя путівка так і пропала, із 24-х оплачених днів використав лише 5. А ще через два дні з Трускавця у Київ приїхала моя дружина - всю революцію ми провели у столиці. Там же були й мої діти Оксана та Андрій і всі мали роботу. Наша київська квартира перетворилася на притулок помаранчевих революціонерів: тут у дві зміни спали, милися, сушили одяг і взуття не лише мої земляки із Бродів, а й з інших куточків України. Це були справді неповторні та незабутні дні.