Монолітне болото або ЗАТ БЮТ
- Автор: Чобит Дмитрий
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Просвіта"
- ISBN: 966-7544-32
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Монолітне болото або ЗАТ БЮТ». Краткое содержание книги:
Третє: Справжню ідеологію Ю.Тимошенко, О.Турчинова і М.Бродського можна сформулювати дуже коротко: «Ми дуже прагнемо захопити всю повноту влади в Україні».
Четверте. Під цю головну «ідеологію» згадана трійця й видумує різні несусвітні речі, аж до солідаризму.
А насправді БЮТ взяв на озброєння ідеологію не солідаризму, а звичайнісінького авантюризму.
Післямова
Шановна Юліє Володимирівно, я не звик ховатися в окопах і відсиджуватися за чужими спинами. Можу з певністю казати, що завжди був на передовій. І не лише Вам, шановна, та очолюваній Вами «Батьківщині» у непрості для Вас часи підставляв своє плече. Ще із шкільної парти я керувався словами Івана Котляревського: «Коли общеє діло в упадку, забудь отця, забуть і матку - лети повинність ісправлять». Я її й виконував, як міг. Помаранчева революція застала мене у санаторії міста Трускавця. Вже у понеділок 22 листопада 2004 року я уважно слідкував за подіями, і коли почув, що опозиція пропонує прийняти Закон щодо подолання політичної кризи, то зразу ж подзвонив до Вас, але ні з Вами ні з О.Турчиновим годі було з’єднатися, і я телефоном переговорив із моїм давнім другом Василем Червонієм із фракції «Наша Україна» та підказав, аби приймали не Закон, який Президент нізащо не підпише, і тому він ніколи не набере чинності, і не постанову, яка має меншу суспільну вагу, а Акт про владу, який, на відміну від закону, не потребує підпису Президента. І це буде юридично правильно бо, згідно з Конституцією України, Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти. І лише закони мають підписуватися Президентом України - решта лиш Головою Верховної Ради. Досвід Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року вже був. Моя пропозиція відкривала шлях для правовою вирішення проблеми кризи в Україні. Василь Червоній мені подякував за підказку і взяв її на озброєння. Знаю, що вже був підготовлений проект такого Акту. У цей же день, 22 листопада 2004 року, я виступив у Трускавці на велелюдному мітинзі і вніс пропозицію влаштувати у місті демонстрацію протесту, пікетувати міську раду і вимагати від неї прийняття рішення на підтримку народного Президента Віктора Ющенка. Тоді ще ми не знали, що саме таке рішення вже прийняла Львівська міська рада - все відбувалося паралельно. Трускавецька за часом виявилася другою; ввечері про ці рішення передав «5-й канал» і це привело до ланцюгової реакції. В наступні дні подібні рішення почали приймати десятки і сотні місцевих рад по всій Україні. Але Львівська і Трускавецька були першими. А вже 23 листопада я був у Києві на Майдані, моя путівка так і пропала, із 24-х оплачених днів використав лише 5. А ще через два дні з Трускавця у Київ приїхала моя дружина - всю революцію ми провели у столиці. Там же були й мої діти Оксана та Андрій і всі мали роботу. Наша київська квартира перетворилася на притулок помаранчевих революціонерів: тут у дві зміни спали, милися, сушили одяг і взуття не лише мої земляки із Бродів, а й з інших куточків України. Це були справді неповторні та незабутні дні.
На Майдані я не лише виступив зі сцени, а й 24 листопада 2004 року вніс резолюцію, яка зобов’язувала народного Президента України Віктора Ющенка призначити міністрів оборони і внутрішніх справ. За неї проголосував увесь п’ятсоттисячний Майдан - це була форма тиску на діючий режим. Завдяки моїй безпосередній участі 25 листопада на Майдані відбулося перше Богослужіння великої групи священиків УГКЦ на чолі з єпископом Михаїлом Колтуном. Після цього кожен наступний день на Майдані розпочинався із служби Божої, яку відправляли священики різних конфесій.
Саме завдяки моїм зусиллям було заблоковано запасні в’їзди і входи до Адміністрації Президента України з боку вулиць Шовковичної і Лютеранської та в Кабінет Міністрів з боку вулиці Інститутської. Про ці ходи я знав ще з осені 1991 року, коли мені, як голові Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань націоналізації майна КПРС, їх показав один працівник ЦК КПУ. Ці запасні ходи пролягали крізь подвір’я прилеглих житлових будинків. Як виявилось, усі вони 24 листопада 2004 року аж кишіли від озброєних спецпідрозділів міліції, зокрема «Барса» і «Беркута». На мою пропозицію, народ заблокував ці під’їзди спочатку легковими автомобілями - люди не шкодували власної техніки. А згодом, за командою із штабу революції, на цих під’їздах поставили КАМАЗи і великі автобуси. Згодом беркутівці самі просилися, щоб їх із тих підворітень випустили, бо вони голодні, холодні і в туалет не мають де піти, а через протилежні ворота в Адміністрацію їх не пускають. У перший день блокування урядових будинків уночі з 24 на 25 листопада 2004 року я сам керував закриттям таємних в’їздів силами мітингуючих соціалістів, згодом робив це разом із польовими командирами, народними депутатами України Володимиром Філенком і Тарасом Стецьківим. Без надійного перекриття проходів, про які мало хто знав, величезні пікети революціонерів перед Адміністрацією Президента з обох боків вулиці Банкової та перед парадним і боковими входами до Кабінету Міністрів не мали б дієвого значення і виглядали б звичайною бутафорією.